Безтурботний

— Де він? — запитав Мьоллер і налив вина в келих Беате.

Розшукує одного з приятелів Сверре Ульсена, він, за його словами, бачив Ульсена з якимсь типом у ніч убивства, — відповів Халворсен, намагаючись відкрити пляшку пива одноразовою запальничкою.

— Жах який, — сказав Мьоллер. — Передай йому, що він до смерті допрацюється. Вже на різдвяну-то вечірку можна було викроїти час, не зважаючи ні на що.

— Скажи йому про це сам, — заперечив Халворсен.

— А може, він просто не захотів прийти, — припустила Беате.

Чоловіки подивилися на неї й усміхнулися.

— А що тут такого? — розсміялася Беате. — Ви думаєте, я Харрі не знаю?

Вони випили. З уст Халворсена не сходила усмішка. Він дивився на Беате. Щось — він не міг сказати, що саме, — але щось змінилося в її зовнішності. Востаннє він бачив її в конференц-залі. Але тоді не помітив цієї живинки у неї в очах. А які у неї зараз яскраві губи. Яка постава.

— Харрі віддає перевагу в’язниці над такими заходами, — сказав Мьоллер і повідав, як Лінда з приймальні СПБ витягнула Харрі танцювати. Беате сміялася до сліз. Потім повернулася до Халворсена і схилила голову набік:

— А що ти все дивишся, Халворсене?

Халворсен відчув, як у нього зашарілися щоки, і лише встиг, запинаючись, вимовити невлад «та ні», як Беате з Мьоллером знову розреготалися.

Пізніше увечері він набрався мужності й зважився запросити її на танець. Мьоллер залишився сам, аж поки на місце Беате плюхнувся Іварссон. Він був п’яний і гугнявим голосом почав розповідати, як одного разу з жахом ховався за машиною, що стояла перед філією банку в Рюєні.

— Це було давно, Руне, — втішив його Мьоллер. — Ти був новачок. Та і у будь-якому разі нічого не міг зробити.

Іварссон відкинув голову й довго дивився на Мьоллера. Потім він підвівся й пішов, а Мьоллер подумав, наскільки Іварссон насправді самотній, але сам цього не усвідомлює.

Коли діджеї Лі та Лі закінчили грати «Purple Rain», Беате і Халворсен зіткнулися з однією з танцюючих пар, і Халворсен відчув, як Беате заціпеніла. Він подивився на танцюючого.

— Прошу вибачення, — вимовив глибокий голос. У напівтемряві на обличчі Девіда Хасселхоффа виблискували міцні білі зуби.

Після вечірки взяти таксі виявилося неможливо, і Халворсен запропонував Беате провести її. Вони поплелися на схід, грузнучи в мокрому снігу, і лише за годину дістались її будинку в Уппсалі.

Беате всміхнулась і повернулася до Халворсена:

— Так якщо буде бажання, заходь.

— Із задоволенням, — сказав він. — Дякую.