Безтурботний

Харрі пригадав, про що подумав, побачивши Гуннеруда в під’їзді. Хлопчак, що боїться, що його зараз знову поб’ють. Але ніяк не холоднокровний убивця. Харрі зустрів погляд судді й відповів:

-Ні.

Вальдерхауг зняв окуляри:

— Але ж коли Гуннеруд побачив тебе, він не поліз за зброєю, а вважав за краще втекти. Чому ж, по-твоєму, зустрівши Волера, він змінив тактику?

— Не знаю, — відповів Харрі. — Мене там не було.

— Тобто ти не вважаєш, що це дивно?

— Вважаю.

— Але адже ти щойно сказав, що не здивувався.

Харрі злегка відкинувся на спинку стільця:

— Я вже тривалий час служу в поліції, пане суддя. І мене більше не дивує, що люди здійснюють дивні вчинки. Навіть убивці.

Вальдерхауг знову надів окуляри, і Харрі здалося, що на його зморшкуватому обличчі промайнула легка усмішка.

Ула Лунде кашлянув:

— Як тобі відомо, старшого інспектора Тома Волера було на короткий період усунено від виконання службових обов’язків у зв’язку із затриманням молодого неонациста, що закінчилося подібним же чином.

— Сверре Ульсена, — пояснив Харрі.

— Того разу Служба внутрішньої безпеки не знайшла підстав рекомендувати прокуророві міста порушити кримінальну справу.

— Ви всього тиждень працювали, — сказав Харрі.

Ула Лунде питально подивився на Вальдерхауга. Той кивнув.

— Так чи інакше, — вів далі Лунде, — ми, ясна річ, знаходимо вражаючим факт, що та ж людина знов опинилася в тій же ситуації. Нам відомо, що в поліцейському корпусі сильний дух корпоративної солідарності і співробітникам неприємно ставити колег в незручне становище… е-е… як би це…

— Заклавши їх, — підказав Харрі.

— Що-що?