— Він сказав, що ви можете визначити, «чутлива» я чи ні.
Нефастис саме дивився по телевізору на зграйку діточок, які витанцьовували якийсь різновид танцю ватусі[133].
— Люблю дивитися на молодняк, — пояснив він. — Щось є в цих маленьких ципах у цьому віці.
— Мій чоловік теж так вважає, — сказала вона. — Я розумію.
Джон Нефастис приязно їй усміхнувся та виніс з майстерні позаду нього свою Машину. Виглядала вона так само, як і описувалась у патенті.
— Знаєте, як це працює?
— Стенлі мені пояснив кількома словами.
Тоді він почав плутано розповідати про щось, що називалося ентропією. Йому це слово не давало спокою, так само, як Едіпі не давало спокою «Тристеро». Та для неї всі ці пояснення були занадто технічними. Вона зрозуміла, що існують два різновиди цієї ентропії. Один пов’язаний з тепловими двигунами, інший — з комунікацією. Ще в 30-ті роки з’ясували, що рівняння для одного різновиду дуже схоже на рівняння для іншого. Але то був збіг. Ці дві галузі ніяк не були пов’язані, окрім одного пункту: Демон Максвелла. Оскільки Демон сидить і сортує свої молекули на гарячі та холодні, то вважається, що система втрачає ентропію. Та у якийсь спосіб ця втрата компенсується інформацією про розташовування молекул, яку отримує Демон.
— Комунікація — це ключ, — виголосив Нефастис. — Демон передає свої дані чутливим, а ті повинні відповідати тим самим. У цій коробці незліченна кількість мільярдів молекул. Демон збирає дані про кожну з них. На якомусь глибинному ментальному рівні ця інформація повинна просотуватися. Чутливі мають отримувати приголомшливий набір енергій і віддавати щось подібне з тією ж кількістю інформації. Щоб зберігати весь цикл. На практичному рівні найбільше, на що можемо сподіватися, — це лише побачити рух поршня. Один невеликий порух супроти всього цього масиву інформації, який руйнується з кожним робочим ходом поршня.
— Здаюся, — сказала Едіпа, — я ніяк не втямлю.
— Ентропія — фігура мови, тож, — зітхнув Нефастис, — це метафора. Вона пов’язує світ термодинаміки зі світом інформаційних потоків. Машина використовує їх обидва. Демон робить метафору не тільки дослівно елегантною, але й об’єктивно правдивою.
— Але якщо, — вона відчула себе єретичкою, — Демон існує тільки тому, що ці два рівняння виглядають тотожно? Завдяки тій метафорі?
Нефастис усміхнувся; непохитний, спокійний адепт.
— Для Клерка Максвелла він існував задовго до виникнення метафори.
Та чи так уже фанатично Клерк Максвелл вірив у реальність свого Демона? Вона подивилася на малюнок на зовнішньому боці коробки. Там був профіль Клерка Максвелла, і вона не могла зазирнути йому в очі. Він мав опукле гладеньке чоло і кумедну ґулю під кучерявим волоссям на потилиці. Його око, що було у полі зору, дивилося лагідно та лукаво, й Едіпі стало цікаво, які ж нав’язливі ідеї, психічні розлади й опівнічні страхи чаїлися у вигині його витонченого рота, захованого під густою бородою.
— Дивіться на малюнок, — сказав Нефастис, — і зосередьтеся на циліндрі. Не хвилюйтеся. Якщо ви чутлива, то дізнаєтеся, на якому саме. Зробіть свідомість відкритою, сприйнятливою для повідомлення Демона. Я зараз. — Він відвернувся до свого телевізора, де тепер показували мультфільми. Вдивляючись у загадковий профіль Клерка Максвелла та чекаючи на спілкування з Демоном, Едіпа висиділа дві серії про ведмежатко Йоґі, одну Горилу-Маґилу та Пітера Потамуса[134].
Ти тут, приятелю, питала Едіпа Демона, чи Нефастис з мене кепкує? Поки поршень не зрушить, вона так і не дізнається. Руки Клерка Максвелла не помістилися на фотографії. Напевно, він тримав книжку. Він дивився вбік на якусь панораму вікторіанської Англії, видиво якої зникло назавжди. Стривоженість Едіпи зростала. Здавалося, за бородою почала проступати слабка усмішка. У його очах щось безумовно змінилося…
Аж ось. На верхній межі її зору: чи не зрушив ледь-ледь правий поршень? Вона не могла подивитися прямо, інструкції прикували її погляд до Клерка Максвелла. Минали хвилини, поршні залишалися непорушними. Із телевізора лунали тонкі комічні голоси. Вона фіксувала лише посмикування сітківки ока, втому нервових клітин. Хіба справжні чутливі бачать більше? Десь глибоко всередині з’явився і почав наростати страх, що нічого не станеться. Навіщо хвилюватися, захвилювалася вона; Нефастис — божевільний, справді божевільний, просто забудь про це. Справжній чутливий — це той, хто бачить галюцинації, ото й усе.
Мабуть, було б чудово також їх узріти. Вона силкувалася ще з п’ятнадцять хвилин, повторюючи, якщо ти там, хоч би чим ти був, явися, ти мені потрібен, явися. Та нічого не сталося.
— Мені дуже шкода, — гукнула вона, несподівано ледь не голосячи від розчарування, її голос тремтів. — Не виходить. — Нефастис підійшов до неї й обійняв за плечі.
ebooksa