— Ви не можете їм розповісти?
Вона лише на мить зустрілася очима з порожнечею його погляду і знизала плечима.
— Тоді я розповім вам, що знаю, — вирішив він. — Значок, що на мені, означає, що я — член АІ. Це Анонімні Інамораті. Інаморато — це закоханий. Найгірша з усіх залежність.
— Якщо хтось має намір закохатися, — запитала Едіпа, — ви сідаєте з ним поруч, чи якось так?
— Правильно. Уся ідея полягає в тому, щоб пояснити, що воно тобі не треба. Мені пощастило. Я кинув це замолоду. Але, хочете вірте, хочете ні, тут є шістдесятирічні чоловіки і навіть ще старші жінки, які серед ночі прокидаються з криками.
— Отже, ви збираєтесь, як АА[137]?
— Ні, звісно, ні. Ви отримуєте номер служби, куди можна зателефонувати. Ніхто не знає нічиїх імен, просто номер у разі, якщо буде так кепсько, що не зможете впоратися з цим самі. Ми одинаки, Арнольде. Зустрічі знищать усю суть.
— А як щодо людей, які приходять до вас? Якщо ви в них закохаєтеся?
— Вони просто йдуть, — сказав він. — Двічі їх не побачиш. Це регулює телефонна служба, і вони ж піклуються, щоб не було жодних повторних зустрічей.
А звідки ж узявся той поштовий ріжок? Це ще з часів їхнього заснування. На початку 60-х один службовець «Йойодини», який жив поблизу Лос-Анджелеса і у корпоративній кореневій системі займав місце десь вище керівника середньої ланки та нижче віце-президента, через автоматизацію виробництва у 39 років опинився без роботи. Із семирічного віку отримуючи суворі есхатологічні[138] настанови, у яких не йшлося ні про що, окрім як про президентство та смерть, вишколений тільки ставити свій підпис на певних службових документах, він і гадки не мав звинуватити певні програми у збої, який трапився з певних причин, які йому ніхто не пояснив, отож перша думка цього службовця була, звичайно ж, про самогубство. Але тут дався взнаки його вишкіл: він не міг прийняти рішення, не почувши перед тим думки комісії. Він розмістив оголошення в особистій колонці «Лос-Анджелес Таймс», запитуючи, чи хтось, хто опинявся в подібній ситуації, знаходив якісь гідні причини не коїти самогубства. Він був переконаний, що жоден самогубець не зміг би відповісти, що автоматично забезпечувало його лише коректними вхідними даними. Це переконання виявилося помилковим. Після тижня тривожного спостереження за поштовою скринькою в японський бінокль, який йому подарувала дружина на честь свого переїзду (вона покинула його наступного ж дня після того, як йому вручили повідомлення про звільнення), коли, крім папірця зі списком товарів, що можна було отримати доставкою додому, які приносили щодня ополудні, він так нічого й не видивився, раптом наполегливий стукіт у двері вирвав його з п’яного чорно-білого сну, в якому він стрибав з Розв’язки[139] в годину пік. Був пізній недільній полудень. Він відчинив двері і побачив літнього волоцюгу у плетеній шапочці на голові та гаком замість руки, який подав йому жмут листів і, ні слова не сказавши, гайнув геть. Більшість листів була від самогубців, які зазнали невдачі або через незграбність, або через страх перед останньою миттю. Однак ніхто з них не міг назвати жодної вагомої причини залишатися жити. Службовець продовжував вагатися: витратив ще тиждень, перераховуючи на папірцях у колонках із заголовками «pro» та «con[140]», причини за та проти здійснити це. Виявилося, що за браком вирішальної мотивації неможливо ухвалили бодай якесь чітке рішення. Нарешті одного дня на першій шпальті «
— Я чую сміх, — сказала його дружина.
— А я чую запах бензину, — сказав фахівець з питань ефективності виробництва. Взявшись за руки, вони вдвох голими увійшли до кухні.
— Я збирався зробити як чернець-буддист, — пояснив службовець.
— І щоб відважитися, — здивувався фахівець з питань ефективності виробництва, — тобі знадобилося три тижні? Знаєш, як довго б це вирішувало IBM 7094? Дванадцять мікросекунд. Не дивно, що тебе замінили.
Службовець відкинув голову та реготав добрих десять хвилин, ближче до середини яких його дружина та її приятель стривожено відійшли, одяглися і дременули на пошуки поліції. Службовець роздягнувся, помився у душі і повісив свій одяг сушитися. Потім він помітив щось дивне. Марки на деяких конвертах у кишені його піджака стали майже білими. Він зрозумів, що бензин, мабуть, розчинив друкарську фарбу. Він неквапом зняв марку, аж раптом побачив малюнок поштового ріжка з сурдиною. Крізь той водяний знак проступала шкіра його руки. — Знамення, — прошепотів він, — ось воно. — Якби він був релігійним, то впав би на коліна. Але він тоді лише дуже врочисто продекламував: «Кохання було моєю великою помилкою. Віднині я присягаюся лишатися поза коханням: гетеро, гомо, бі, пес чи кіт, машина, будь-що. Я знайду спільноту одинаків, присвячу себе цій меті, і її емблемою буде цей знак, явлений тим самим бензином, що ледь не знищив мене». Так він і зробив.
Едіпа, на ту мить уже п’яна, запитала:
— І де він тепер?
— Він анонім, — сказав анонімний інаморато. — Чому б вам не написати йому через ту вашу систему ЗУЖИТІ? Скажімо, «Засновнику, АІ».
— Та я ж не знаю, як нею користуватися, — зауважила вона.
— Подумайте про це, — продовжував він, теж п’яний. — Ціле підпілля самогубців, що зазнали невдачі. Завдяки цій таємній поштовій службі всі вони залишаються на зв’язку. Що вони розповідають один одному? — він хитнув головою, усміхаючись, зісковзнув зі стільця і пішов відлити, розчиняючись у щільному натовпі. Він не повернувся.
ebooksa