Виголошення лоту 49

— Усе гаразд, — сказав він. — Будь ласка, не треба голосити. Ходімте на диван. Ось-ось розпочнуться новини. Ми можемо зробити це там.

— Це? — спитала Едіпа. — Зробити це? Що?

— Вступити в інтимний зв’язок, — відповів Нефастис. — Можливо, сьогодні ввечері там буде щось про Китай. Мені подобається робити це тоді, коли вони говорять про В’єтнам, але найкраще про Китай. Думаєш про всіх тих китайців. Аж кишить. Таке буяння життя. Це додає сексуальності, правда?

— Ой! — скрикнула Едіпа і чкурнула, а Нефастис погнався за нею крізь темні кімнати, клацаючи пальцями у стилі «гіпі-дріпі, давай-бувай-ципу-цап», чому він теж, безсумнівно, навчився, дивлячись телевізор.

— Переказуй вітання старому Стенлі, — гукнув він їй, коли вона скотилася сходами на вулицю, закрила хустинкою номерний знак і рвонула відтіль по Телеграф-авеню. Вона вела машину майже автоматично, допоки якийсь меткий хлопчина в «Мустанґу», який, можливо, не міг стримати нового відчуття мужності, що надавала йому автівка, заледве її не вбив, і вона зрозуміла, що вже була на автостраді, невідворотно прямуючи до мосту через затоку. Година пік була у розпалі. Едіпу вразило це видовище, бо вона вважала, що такий рух можливий тільки в Лос-Анджелесі або подібних йому місцях. За кілька хвилин оглядаючи Сан-Франциско з верхньої точки дуги мосту, вона побачила смог. Імлу, виправилася вона, ось вона, імла. Який смог може бути в Сан-Франциско? Побутувала думка, що смог мав починатися трохи південніше. То все, певно, через таке положення сонця.

Посеред вихлопів, поту, сліпучого блиску та кепського настрою літнього вечора на американській автостраді Едіпа Маас міркувала над проблемою Тристеро. Уся тиша Сан-Нарцисо — спокійна поверхня басейну в мотелі, замислені контури житлових вулиць, наче лінії від грабельок на піску японського саду — не давали їй змоги думати так неквапливо, як те автострадне божевілля.

Для Джона Нефастиса (якщо брати свіжий приклад) два види ентропії — термодинамічна й інформаційна — відбувалися, так би мовити, завдяки збігу, і якщо їх записати рівнянням, то вони схожі одна на одну. Проте за допомогою Демона Максвелла він зробив значущим цей простий збіг.

Аж ось тепер Едіпа зіштовхнулася з метафорою, що складалася із бозна-скількох частин — у будь-якому разі, з більш ніж двох. Завдяки буянню збігів, хоч би куди вона потикалася, скрізь наштовхувалася на слово Тристеро, лише завдяки якому все це й трималося купи.

Вона довідалася про них всього кілька речей: у Європі вони протистояли поштовій службі «Турн і Таксис», їхнім символом був поштовий ріжок із сурдиною; десь перед 1853 роком вони з’явилися в Америці та боролися з «Поні Експрес» і «Веллз, Фарґо» — або як грабіжники в чорному, або начебто як індіанці, і вони збереглися і дотепер, тут, у Каліфорнії, слугуючи каналом зв’язку для декого з неортодоксальними сексуальними поглядами, для винахідників, які вірили в реальність Демона Максвелла, і можливо, навіть для її власного чоловіка Мучо Мааса (але вона давно викинула лист Мучо, а у Чингіза Коена не було жодної можливості перевірити марку, тому, якщо вона хотіла знати напевне, їй доведеться поцікавитись у самого Мучо).

Чи існували Тристеро насправді, чи це була вигадка Едіпи, яка занадто перейнялася спадком мерця? Тут, у Сан-Франциско, поодаль від усіх активів цього спадку, ще мала бути нагода змінити все так, щоб усе відійшло вбік і тихомирно пощезло. Вона тільки мала плисти за течією сьогодні ввечері, навмання, і стежити, щоб нічого не трапилося, щоб переконатися, що все це — лише нерви, якась дрібниця, яку зможе залагодити її мозкоправ. Вона з’їхала з автостради до Норт-Біч, поїздила колами та зрештою припаркувалася на крутій бічній вулиці серед складів. Тоді пішла вздовж Бродвею, розчинившись у перших вечірніх натовпах.

Але їй знадобилося не більше години, щоб помітити поштовий ріжок із сурдиною. Петляючи вулицею, сповненою підтоптаних парубків у костюмах від Рус Еткінс[135], вона наштовхнулася на гурт туристів з гідом, які галасливо виходили з автобуса «Фольксваґен», тримаючи курс на декілька нічних місць Сан-Франциско.

— Дозвольте передати це вам, — сказав голос їй на вухо, — бо я вже йду, — і виявилося, що на її груди спритно чіпляли великий світло-вишневий ідентифікаційний бейдж, де було написано «Привіт! Мене звуть Арнольд Снарб! Хочу добре гульнути!» Едіпа роззирнулася і побачила янгельське обличчя, що, підморгнувши, зникало серед плечей без підкладок і смугастих сорочок, і так пішов Арнольд Снарб у пошуках кращої гульні.

Хтось засюрчав у спортивний свисток, й Едіпа разом з іншими людьми з бейджами опинилася загнаною до бару «Грецький Спосіб». О, ні, подумала Едіпа, тільки не це підарське кубло; і хвилину намагалася боротися з людським натовпом, доки не згадала, що сьогодні ввечері вирішила плисти за течією.

— Тепер тут, — рвучко резюмував їхній гід з темними мацаками поту на комірі, — ви побачите представників третьої статі, голубий народ, яким справедливо славиться це місто біля затоки. Для декого з вас цей досвід може видатися трохи нетрадиційним, але запам’ятайте, не поводьтеся, як купка туристів. Якщо вам зроблять пропозицію, то все те буде жартома, лише частка егегейського нічного життя, яке можна знайти тут, на знаменитому Норт-Біч. Два напої, а коли почуєте свисток, це означає «на вихід» по двоє, перегрупуватися прямо тут. Як поводитиметеся гарно, ми ще вшкваримо у «Фіноккіо[136]». — Він двічі засюрчав, і туристи з вересками у несамовитому наступі на бар замели Едіпу досередини. Коли все трохи вляглося, вона вже була біля дверей з неідентифікованим напоєм у руці, застрягши напроти когось високого у замшевій спортивній куртці. Замість ще одного світло-вишневого бейджа вона помітила у нього в петлиці елегантний, зроблений з якогось блідого мерехтливого сплаву значок у формі поштового ріжка Тристеро — із сурдиною й усім іншим.

Гаразд, сказала вона собі. Ти програла. Ти чесно спробувала і протрималася лише годину. Варто було б усе облишити і повернутися в Берклі, до готелю. Та вона не змогла.

— А якщо я вам скажу, — звернулася вона до власника значка, — що я агент «Турн і Таксис»?

— Це що, — поцікавився він у відповідь, — якесь театральне агентство? — У нього були великі вуха, коротко стрижене волосся, вугрі на обличчі та напрочуд порожні очі, погляд яких саме ковзав у районі Едіпових грудей.

— Де ви ім’я таке взяли — Арнольд Снарб?

— Розповім, якщо скажете, де ви взяли цей значок на лацкані, — відказала Едіпа.

— Перепрошую.