Були й інші варіанти. Він може повідомити, що будинок — горить. Більш того, він може його, власне, і підпалити… Так, таке можливе. Виманити інших двох чоловіків із будинку, потім, попередньо поливши бензином, він може його підпалити. І вона, як ідіотка, залишалася б забарикадована у своїй кімнаті, доки не було б занадто пізно.
Вона пішла до вікна. Непогано. У крайньому разі можна втекти в такий спосіб. Це означало б стрибати, але там є клумба, що стала б у пригоді.
Вона сіла і, взявши щоденник, почала писати в ньому чітким плинним почерком.
Потрібно якось згаяти час.
Раптом вона завмерла, прислуховуючись. Вона почула звук. Це був, вона гадала, звук розбитого скла. І він долинав звідкись ізнизу.
Вона прислухалась, але звук не повторився.
Вона почула, чи думала, що почула, потайний шум кроків, скрип сходів, шурхотіння одягу… та не було нічого чіткого, і вона дійшла висновку, як і раніше Блор, що ці звуки — витвір її власної уяви.
Та наразі вона почула звуки більш конкретної природи. Люди пересувались унизу… шепіт голосів. Потім — дуже чіткий звук, наче хтось підіймається сходами… двері відчинялись і зачинялись… кроки на горище над головою. Більше звуків звідти.
І нарешті кроки залунали в коридорі. Почувся голос Ломбарда:
— Віро! З вами все гаразд?
— Так. Що трапилось?
Голос Блора спитав:
— Ви нас впустите?
Віра пішла до дверей. Вона забрала крісло, відімкнула замок і відкинула засув. Відчинила двері. Обидва чоловіки важко дихали, взуття та низ штанів були мокрі.
Вона знову промовила:
— Що трапилось?
Ломбард сказав:
—
Віра скрикнула:
— Що?!
ebooksa