І не лишилось жодного

— Розкажіть про це детальніше. Що саме наказав містер Оуен?

— Я мав поставити платівку на грамофон, — почав розповідати Роджерс. — Я знайшов її у шухляді. А моя дружина мала ввімкнути грамофон, коли я зайду у вітальню з кавою.

— Дуже дивна історія, — пробурмотів суддя.

Роджерс підвищив голос:

— Це щира правда, сер. Клянусь Богом, це правда. Я не знав, що там, ні на мить не підозрював. На платівці була назва… Я гадав, що то якась музика.

Ворґрейв поглянув на Ломбарда.

— Там є назва?

Ломбард кивнув. Раптом він вищирився, показуючи білі гострі зуби.

— Саме так, сер. Її назва «Лебедина пісня».

ІІІ

Несподівано їх обірвав генерал Макартур:

— Усе це немислимо, просто немислимо. Ось так узяти й закинути нам звинувачення. Треба щось зробити. Цей тип Оуен, хто б він там…

Його перервала Емілі Брент.

— У тому-то й річ, хто ж він? — різко запитала вона.

Втрутився суддя. Він говорив владно — уміння, набуте за роки судової практики:

— Власне це ми й повинні уважно дослідити. Гадаю, спершу вам потрібно вкласти дружину в ліжко, Роджерсе. А тоді повертайтеся до нас.

— Так, сер.

— Я допоможу вам, Роджерсе, — запропонував лікар Армстронґ.

Спершись на двох чоловіків, місіс Роджерс попленталася у свою спальню. Коли вони вийшли з кімнати, Тоні Марстон сказав:

— Я не знаю, як ви, а я б чогось випив.