І не лишилось жодного

Генерал Макартур аж затинався:

— Що тут відбувається? Що це за розіграш?

Його рука тремтіла, плечі опустилися. Здавалося, він постарішав років на десять.

Блор витирав хусточкою обличчя.

Тільки суддя Ворґрейв і міс Брент здавалися порівняно незворушними. Емілі Брент сиділа прямо, високо тримаючи голову. На її щоках з’явилася яскрава червінь. Суддя сидів у звичайній позі, опустивши голову на груди. Рукою він легко потирав вухо. Тільки його очі жваво розглядали кімнату, пильні, розумні.

І знову Ломбард почав діяти. Він залишив лікаря Армстронґа опікуватися непритомною жінкою і взяв ініціативу на себе.

— Голос? Звучало, ніби він був у цій кімнаті, — сказав він.

Віра скрикнула:

— Але хто ж то був? Хто це був? Жоден із нас цього не робив!

Як і суддя, Ломбард повільно озирав кімнату. Якийсь час він затримав погляд на відчиненому вікні, а тоді рішуче кивнув. Раптово очі його спалахнули. Він схопився і побіг до дверей поруч із каміном, що вели в сусідню кімнату.

Швидким рухом він схопився за клямку й відчинив двері навстіж. Увійшов досередини й одразу ж задоволено вигукнув:

— От воно що!

Інші поспішили за ним. Тільки міс Брент залишилася самотньо й прямо сидіти в кріслі.

У другій кімнаті до стіни, суміжної з вітальнею, було присунуто стіл. На ньому стояв грамофон — застаріла модель із великою трубою, направленою до стіни. Ломбард відсунув трубу вбік і показав три непомітні маленькі отвори, які хтось висвердлив у стіні.

Налаштовуючи грамофон, він поставив голку на платівку, і одразу ж знову прозвучало:

— Вам висунуто такі обвинувачення…

Віра скрикнула:

— Вимкніть! Вимкніть! Це жахливо!

Ломбард підкорився.

Армстронґ зітхнув із полегшенням.