Диявольскі почвари

Кіліаан Бор, який уже подолав свою злість з приводу сутички з отцем Кальсом, одного вечора по дорозі додому відтягнув Мельхіора вбік:

- Кажуть, Мельхіоре, що для цього багатого хлопця з Брюсселю, ти малюєш картину, повну непристойних і незвичайних сцен. Чорт його знає, звідки ця розмова, але якщо ти справді щось для нього малюєш, то вистав картину і відкрути пліткам шию.

Мельхіор знову відчував спокусу розповісти Кіліаану про свої таємні переживання в Антверпені. Але і зараз він відступив від цього наміру. Навіть з вільнодумним Кіліааном він усвідомлював межі, які не наважувався або не хотів перетинати.

Тож Мельхіор відклав майже готовий триптих для Магістра Вільних Духів і вже наступного ранку почав працювати над іншою картиною: Полювання сліпих на свиней. Це була кумедна і водночас меланхолійна картина, Мельхіор сміявся, малюючи її, але то був гіркий сміх: у постатях п’ятьох жалюгідних сліпців, які на тлі сільського пейзажу серед дикого помаху своїми руками незграбно ганяються за свинями, хапають один одного за носи чи сідниці, можна було побачити потішну жартівливу фігурку, намальовану лише для того, щоб розсмішити глядача; для Мельхіора, однак, ці мисливці на свиней, що човгали по землі та витягували навпомацки руки, були насамперед відображенням гонитви за земними благами, за насолодами, які невіддільні від тваринного бруду і завжди не дістаються цілі.

Карл ван ден Кауденберг засміявся разом з Мельхіором, бо він легко зрозумів, що той мав на думці:

- Є в тобі щось від чаклуна, Мельхіоре, - сказав він, - чи краще мені називати тебе лікарем? Ми сміємося з цих сліпих, але в глибині душі ми знаємо, що ми такі ж, як вони, і відчуваємо сором і депресію. Це урок для наших співгромадян?

Мельхіор миттєво закінчив "Полювання на сліпих", гнів окрилив його працю. І опинившись на цій сумній грайливій дорозі, він відразу намалював ще одну таку ж картину: "Людина на льоду". Лід на ставку чи озерці, яких десятки лежали в околицях міста, був блакитно-зелений, блискучо гладенький; в центрі картини самотня людина в селянському одязі і на селянських ковзанах – тобто найгірший ковзаняр, можна уявити: він хитається вперед на одній нозі, вже - вже втрачає рівновагу і, розмахуючи руками в повітрі, ось-ось упаде. На голих мертвих деревах, гілки яких нагадують обірвані струни, сидять і спостерігають ворони й сороки; у них пустотливі обличчя, блискучі очі та насмішкуваті посмішки сусідів, сповнені радості від чужого горя: дивіться, цей бідний, дурний ковзаняр падає! Світ занадто гладкий для нього! Вдалині, під густими шапками снігу димлять самотні хатини, між ними петляє вузька стежка, над якою згинається міст, а на з"їзді - заґратоване вікно, крізь яке насмішкувато спостерігає за падінням товсте обличчя ченця. І ця картина швидко повставав під пальцями Мельхіора, так що за кілька днів після попередження Кіліаана він міг відкрити передпокій свого дому - нехай усі, хто хоче, побачать його нові картини! Першими їх побачили сусідські діти. З голосним криком вони втекли, розповідаючи про кумедні картини Мельхіора, бо бачили в них лише пустощі та буфонаду. І тому розмови про таємничу ганебну картину, яку Мельхіор мав намір намалювати для іноземця з Фландрії, зникли у загальному сміху, бо більшість глядачів були не мудрішими за дітей. З радості вони били себе по стегнах, голосно і безжально сміялися над сліпцями і падаючим ковзанярем.

Кіліаан Бор також з’явився, засміявся разом з іншими й заплакав:

- Я знав це! Він знову замкнувся в собі, щоб ще краще грати зі своїми негідниками. Ми знаємо нашого сушеного тріску та його витівки!

Серед цікавих, які хотіли побачити картини, був і малий патер Франц Кальс. Мельхіор скористався нагодою, щоб познайомити Кауденберга з мавпочкою єпископа. Кауденберг і священик обмінялися кількома невимушеними люб’язностями, потім стояли з Мельхіором перед картинами. Калскен теж засміявся - а хто б не сміявся? Але потім він запитав Кауденберга, чи задоволений він картинами, бо навіть якщо припустити, що художник мав намір передати в них якийсь моральний урок, той все ж годиться запитати, чи не зайшов він занадто далеко у своєму жарті та безрозсудності. Мельхіор нашорошив вуха, коли канонік сміливо продовжував, показуючи пальцем: наприклад, той огидний чернець замкнутий за ґратами мосту - чи може духовенство погодитися на це без заперечень? Мельхіор трохи стурбовано посміхнувся, але нічого не сказав, коли Кауденберг похитав головою.

- Але, велебний отче, ми знаємо наших християн: ми не любимо дражнити. Навіщо приховувати, що серед білої отари духовенства пасуться і чорні вівці?

Патер перестав сміятися, заплющив очі й стиснув губи на темному обличчі.

- Я визнаю син"єр, я визнаю відкрито: зло часу торкнулося не тільки мирян. З іншого боку, якщо ми маємо докорити священнослужителю, право зробити це зберігається лише за тим станом, який покликаний і уповноважений виносити суд.

Кауденберг зберіг свою погордливу ввічливість:

- Щодо цього, безсумнівно, велебний отче, права Матері-Церкви залишаються недоторканими. Але є й право на сміх, якого мудра Церква мирянам не забороняє... Варто тільки послухати піснярів... І бачиш це ж перед собою у художників. У сміху простих людей може бути цілюща сила.

Зморшки на лобі Калса не розгладилися. Уперше він прямо звернувся до Мельхіора:

- Є сміх і сміх... Я сміюся, дивлячись на це полювання на свиней, це весело, це важко заперечити, я сміюся з людини на льоду, я не скажу про нього поганого слова... ми ж знаємо того, хто це намалював. Але певна обережність, певна пильність у святих справах ще нікому не зашкодила. До побачення, панове.

Після цих слів патер, на превелике полегшення Мельхіора, священик покинув кімнату з виставленими там картинами.

Кауденберг усе ще посміхався.

- Неприємний пан, - сказав він, - саме таким, яким я його уявляв із вашого опису. Мабуть, він має проти себе одну річ, друже Хінтаме, те, що ти маєш за собою, - добрі судження громадян.