Він побіжно зробив знак хреста над чолом Мельхіора, і його вже не було. Мельхіор повернувся додому, все ще з гнівом у серці. Кальскен вважав обвалення риштування перстом божим? Що знала ця мавпа єпископ про Бога, про Божі наміри та накази?
Востаннє Мельхіор побачив Кіліаана Бора, коли той лежав у церкві на катафалку, з ногами, повернутими до вівтаря. У ніч перед похованням художник чував при тілі разом з майстром гільдії будівників, деякими Зеленими Шапками та молодим священиком із парафії Кіліаана. Вони замінили Хефзібу та Блансінтьє, які цілий день сиділи з покійним, разом із декількома чорницями-терціарками, які пройшли зі своїми літаніями по всіх будинках жалоби. Під важкими чорними плащами дружину та доньку було майже не впізнати, такі вони були безформні, їх можна було розрізнити лише по голосу. Голос Хефзіби став тремтячим і тонким, як потерта срібна струна, яка от-от має обірватися. Блансінтьє прошепотіла лише кілька слів. Від мерця пахло старим ладаном, затхлим лавром і саваном, але з-під нього вже виходив стискаючий горло запах гнилої плоті. Обличчя Кіліаана було сірим відтінком його життєвих рис: без блакитного сміливого блиску в очах, без сміху Кіліаана не було. Мельхіор не приєднався до голови гільдії та Зелених Шапок, які поставили великий глечик пива біля бічних дверей церкви й час від часу виходили заливати свої біди. Він сидів, згорбившись на лавочці для молільників, і дивився, як спалахи й тіні довгих свічників неспокійно грають на обличчі його мертвого приятеля. Тривога піднялася в його душі від обіцянки, яку він дав мертвому, але в цьому жаху було щось нереальне. Він подивився на сині губи Кіліаана; о, якби той міг ще раз відкрити очі, щоб звільнити його від слова! За ці дні після смерті Кіліаана він багато разів думав про Блансінтьє, про одруження з нею, і йому здалося, що це був останній жорстокий жарт жартівливого Кіліаана. Він намагався уявити обличчя Блансінтьє, коли вона давала обіцянку; йому тепер здавалося, що вона взагалі нічого не сказала, так само, як він не міг повірити в дійсність тієї обіцянки. Мельхіорові руки мовчки стиснулися, коли двоє Шапок невідомо який вже раз вийшли, щоб потягти пива; і раптом він голосно схлипнув, охоплений сум’яттям і болем у серці.
Молодий священик підійшов до нього ближче і сказав, піднявши два пальці правої руки: "Моліться, проженіть лукавого!". Мельхіор заплющив очі й механічно почав читати свої молитви разом з іншими, доки повторювані впівголоса "Отче Наш" і "Радуйся, Маріє" не занурили його в внутрішній сон, доки він повністю не впав у нечутливість.
У день похорону Мельхіор і троє товаришів по гільдії Кіліаана несли вугласту, просмолену труну; їм не довелося нести її далеко. Кіліаан був похований у Парадійскені, на невеличкому цвинтарі біля дверей церкви, бо гробниці в нефі, поруч із олтарем х Пресвятими Таїнствами, давно були викуплені та оплачені старими сім’ями, що жили тут. Мельхіор пам"ятав, що зі спадщини Білеама Панкраса в нього залишився мішок землі, який старий художник купив за велику ціну в якогось паломника: це була єрусалимська земля, як казав продавець, зібрана власноруч на місці Гробу Господнього. Білеам Панкрас свято вірив в це, і навіть Мельхіор, його учень, думав так само, як учитель, хоча згодом у нього виникли сумніви: так багато було паломників, які торгували землею з Єрусалиму. Тим не менш, він узяв мішечок і запечатав його рідкісним срібним дукатом, який зберігав роками, бо його лицьову частину прикрашав гостро висічений голуб із дрібним пір’ям. Після подорожі до Антверпена Мельхіор часто дивився на голуба, знак Святого Духа, - не випадок втиснув йому у руку цей дукат! І тепер, радше через рідкісний символ, ніж через святенність землі, він поклав мішечок на труну свого друга: він так щиро бажав, щоб Кіліаан дожив до днів, коли епоха Духа нарешті запанує на землі, коли все нікчемне буде знищено, усе зло, яке Кіліаан так дуже ненавидів... Коли священик лопатою зробив знак хреста над могилою і кинув жменю піску на труну, скульптор Леонард високо підняв цеховий прапор, так що той заколисався й загойдався в його руках. Дзвони дзвеніли голосно й шумно, відлякуючи ворон і шпаків, які, злетівши вгору, почали робити швидкі шалені кола. Члени товариства "Карітас", до якого належав і Кіліаан, читали молитви, монотонні співи, що наростали й утихали, викликали у Мельхіора повільне запаморочення, наче він плив на порожньому кораблі крізь хвилі. Він побачив, як одна з жінок у чорному одягу протискується вперед, як вона спіткнулася й упала біля могили; як вона плакала вона й плакала в уривистих риданнях. Художник почув, що це була Хефзіба, нарешті срібна струна її голосу обірвалася. Він хотів підбігти й підняти його, але хтось зупинив його, прошепотів: "Залиш це, після бурі настане спокій". Мельхіору ставало дедалі холодніше й гірко; на поминках він сидів, ніби його серце стиснули сталевими капканами, а коли голова цеху, промовивши молитву, постукав молотком і всі присутні, чоловіки й жінки, почали їсти й пити з великим апетитом тих, хто залишився живий, Мельхіор виповз із дому жалоби й замкнувся у своїй кімнаті.
Минали тижні, відправлялися заупокійні меси, на яких Мельхіор бував не раз і завжди бачив у пустельній церкві чорну постать Хефзіби, з Блансінтьє чи без неї. Вони несміливо вітали його здалеку, наче будь-яка ближча зустріч була неможливою, доки пастир не провів душу Кіліаана через чистилище до білої отари, омитих з гріху. Він був спокійний, але до останньої фібри свого жилавого тіла усвідомлював безповоротність того, що має статися. Після днів жалоби за Кіліааном його викликав державний нотаріус, магістр Генрікус Вольфіус, який записував усі документи, що стосувалися ділових угод, спадщин, купівель і позик у місті, і таким чином надавав цим актам юридичної сили. У напівтемній конторі, де під низькою балковою стелею нотаріус і його писар при штучному освітленні виконували свої обов’язки, він побачив мефрау[26] Хефзібу, змарнілу під траурною вуаллю, спустошену жінку з безвиразними очима й висохлими губами; уся витонченість рудоволосої дівчини кудись зникла. Мельхіор сидів, поклавши шапку між колінами й опустивши очі, слухаючи, як нотаріус читав документ, з якого, незважаючи на заплутані речення та варварство іноземних виразів, було ясно й виразно видно, що Хефзіба, дочка Рейнуса, вдова будівничого Кіліаана Бора, відокремивши від спадщини свого чоловіка невелику суму, з якою має намір поїхати до свого рідного міста Схонховен, щоб закінчити своє життя в монастирі кармеліток у побожних роздумах - усе, що залишилося від її меблів, одягу, грошових заощаджень і інше рухоме майно вона віддає своїй єдиній дитині, Блансінтьє, дочці Кіліаана, за умови, яку Кіліаан виклав на смертнім ложі, а саме, що вищезгадана Блансінтьє вийде заміж за художника Мельхіора Хінтама, про що має бути виданий окремий документ. Слухаючи цей указ, Мельхіор дивився на нерухому Хефзібу; у своєму чорному плащі, у своїй стриманій красі вона здавалася образом непоправного нещастя; подумки він бачив її перед собою, сповнену розквітлої чарівності рудоволосої дівчини, радості й гордості померлого друга. Він міг би зойкнути від болю при думці про цю жіночність, яку марно витратять у притулку для старих жінок, але монотонний дерев’яний голос магістра Вольфіуса та спокійний спокій вдови не давали йому закричати. Він сказав "так" і "амінь" на всі концепції, які низенький писар продовжував читати йому, потім підписав документ і покинув будинок нотаріуса з Хефзібою.
На вулиці він узяв її змарнілу руку в свою руку:
- Чи не могли б ви скасувати своє рішення? - запитав він.
Уперше Мельхіор побачив, як сльози потекли з очей Хефзіби, стікаючи по зморщеному обличчю; розгубившись, вона поспішно закрила обличчя покривалом, потім похитала головою й побігла додому.
Коли містом поширилася чутка про те, що Блансінтьє, донька Кіліаана, має бути заручена з Мельхіором, на прохання її батька, а художник, з огляду на роки, міг бути її другим батьком, чулося багато уїдливих розмов. Заручини відбулися вдома з дозволу священика з парафії Блансінтьє. Нарешті Мельхіор побачив дочку свого друга без траурних шат - сумну світловолосу дитину, велику дитину, яку він так добре знав. Вони при свідках обмінялися монетками, прийнятими на заручинах. Блансінтьє зблідла ще більше, матері доводилося підтримувати її при кожному русі. Коли Мельхіор надів на її палець каблучку - важкий перстень з ярко-червоним сердоліку, який за великі гроші художник замовив ювелірові Гісліну Анкертсу, - рука дівчини була крижаною. Він весь час уникав погляду на Хефзібу, але коли вони пили один до одного, це було неминуче, Мельхіор жахнувся, побачивши безсилий докір на її обличчі. Додому він повернувся з почуттям провини.
Той факт, що наступної неділі після Євангелія при перших заповідях в церкві голосно називали імена його та Блансінтьє, прозвучав для його вух як багаторазово повторений дивний поворот долі, який безповоротно прискорив хід речей. Бог і світ уже знали про заручини, а світ з його прихованими хихиканнями та злобними балачками був найгірший: це справжній примус і справжнє ярмо, навіть коли насміхається. Мельхіор сказав Хефзібі, що він хоче тихого, скромного весілля, але від братів із гільдії та Зелених Шапок було не втекти. Коли після вінчання та другого обміну кільцями на сходах вівтаря він вийшов із парафіяльної церкви під спів хору, тримаючи у своїй вузьку білу руку Блансінтьє, музиканти, що стояли перед порталом, грали , діти сипали перед молодятами свіже зелене листя та золоту мішуру, а дівчата тримали велику переплетену гірлянду з квітучих гілок, на яких блищали маленькі металеві сердечка та скляні зірочки. Мельхіора та Блансінтьє підштовхнули під цю гірлянду, і утворилася процесія, яка супроводжувала їх до найбільшої корчми в місті - "Під палаючою ожиною". По дорозі всі, хто живий, вибігали з будинків або вже стояли на вулиці, вітаючи молодят дзвінким сміхом та оплесками. Мельхіор дерев"яно вклонявся праворуч і ліворуч, як опудало на карнавальному параді; він усе ще відчував глумливість у грайливій поведінці своїх співгромадян, його співчуття до смертельно збентеженого, делікатного створіння поряд з ним ставало все сильнішим і сильнішим. У своєму жорстокому переляку Блансінтьє ніби спиралася на нього і водночас боялася будь-якого наближення. Проте, відчуваючи, як його дружина тремтить дедалі сильніше, художник обійняв її і побачив, що, нещасна й вдячна, вона наважилася обіпертися на нього. Тож вони підійшли до столу. Хефзіба в чорній сукні та вдовиному чепчику сиділа поруч з нареченою, священик з церкви святої Урсули, який з віком дедалі більше втрачав слух, сів біля Мельхіора, промовив свою молитву перед їжею, потім нахилився до нареченого, ягня зі своєї парафії, і прошепотів те, чого не хотів казати в церкві: оскільки Мельхіор і його наречена причащалися, то нехай не осквернить святість їхніх тіл одразу в першу шлюбну ніч, а краще утримаються двічі по двадцять чотири години. А за цими наказами, що шепотілися Мельхіорові на вухо, вже починалися співи і тупотіння, аж поки декоративні гірлянди на стелі загойдалися, як гойдалки. Скульптор Леонард, стоячи на столі між смаженою свинячою головою і яблучним пирогом, показував фокуси з картами і монетою; один із музикантів стояв за стільцем Блансінтьє і співав таку розгульну пісню, що наречена почервоніла від сорому. Мельхіорові здалося, що його молода дружина скоро заплаче; він запропонував їй бокал вина, але та знизала плечима, зробивши лише кілька ковтків, щоб догодити йому. Тим часом священик заснув. Передчуття майбутнього нещастя наростало в Мельхіорі, він відчував, як сталевий обруч стискає йому голову. Цілком усвідомлюючи, що цей крок було зроблено помилково, він не міг допомогти собі інакшим чином, як тільки швидко потягнувся до свого кубка з вином й випив, доки вогні й обличчя, кубки й гірлянди та жалюгідна Блансінтьє поруч із ним не стали лише мерехтливими тінями, яких і не потрібно було розрізняти.
Згодом він згадав, що музиканти та люди, щ несли факели, проводжали його додому; він спотикався на бруківці, йому загрожували хиткі будинки, а небо здіймалося й опускалося, як розбурхане море, що хотіло обрушитися на нього згори. Залізний обруч на голові не відпускав, було відчуття, що зараз він розчавить череп.
Він уже і не пам’ятав, як потрапив у прикрашене ліжко; сусіди могли б йому сказати, але він не хотів питати. Коли він прокинувся наступного дня після весільного бенкету, то лежав роздягнений під ковдрою, наповненою зім’ятим паперовим листям і зів’ялими квітами, а поруч нього, в застібнутій під горло сорочці, з розпущеним волоссям, яке, ніби світла, пахуча сіном хвиля стікала на подушку, склавши тонкі ручки над головою, лежала Блансінтьє. Коли Мельхіор прокинувся, вона глянула на нього очима, наповненими такого жаху й сорому, що він одразу протверезів, схопився з ліжка й побіг до майстерні.
Минуло двічі по двадцять чотири години, а він не торкнувся її - і не тільки через наказ священика; спав у майстерні. Увечері третього дня, коли Блансінтьє прибрала залишки їжі, Мельхіор пішов слідом за своєю дружиною на кухню й стояв позаду неї, поки вона мила миски й чашки. Він побачив її тонку шию та волосся, акуратно заправлене під чепчик; погляд на її вузьку спину й тонку талію сповнив Мельхіора надзвичайною ніжністю, і він із зусиллям утримався від того, щоб погладити дружину. Голосом, приглушеним ніжністю, стриманою силою, він сказав:
- Кіліаан, твій батько, який був моїм другом, хотів, щоб я захистив тебе, інакше я не можу зрозуміти його бажання вийти за тебе заміж... Я хочу захистити тебе в чистоті, Блансінтьє, я схиляюся перед твоєю невинністю. Моє ліжко залишиться в майстерні.
Він бачив, як шия та вуха дівчини повільно червоніють, але вона нічого не сказала.
У наступні дні Мельхіор майже не виходив з дому. Його оточувала, і він це відчував, невидима, але важка хмара, невдоволене бажання глузувати, таємна, підступна цікавість, непристойне підглядання до його дверей і вікон. З часу перших оголошень він багато і наполегливо думав про цей нав’язаний шлюб. Не раз він запитував себе, що б зробив на його місці Магістр Вільних Духів. Крім того, він знав, що порівнювати не можна: якщо Карл ван ден Кауденберг і мав дружину чи супутницю, то їх пов’язувала одна з одною лише хтива, любовна відданість - так говорив наставник про жінок і кохання, це був його шлях. життя, так, саме це уявляв собі Мельхіор, коли заплутана пам’ять спалахнула до нього в образі молодої красуні, яку він побачив на задньому дворі антверпенського будинку після останньої розмови з Кауденбергом.
Він, Мельхіор Хінтам, був підданий випробуванню, зіткнувшись з рішенням; відколи він обмінявся кільцями з Блансінтьє, думка про те, щоб володіти нею, не покидала його голови. Відтоді, як Блансінтьє переїхала, щоб жити під його дахом, він здавався собі менш старим і непотрібним, і йому було соромно, що він не міг краще захиститися від цієї похоті. Але водночас він знав, що мусить піднести й ушляхетнити це бажання, зробити його незвичайним, піднести до гідності Адамового весілля, або ж назавжди погасити його в собі, загасити, як гасять перші іскри пожежі. З недорослої дитини Блансінтьє, яка щойно, як йому здавалося, гралася ляльками, він повинен зробити мудру жінку, обережно вести цю квітку до її урочистості та батьківської честі, як плекають кущ троянд на алеї.
Коли незабаром після проголошень ця ідея зародилася в Мельхіорі, він почав працювати над картиною, в якій хотів зобразити унікальний союз пари адамітів - на відміну від "Спокуси", написаної для Кауденберга, хоча й посилаючись на міркування майстра. Він намалював рай як іноземний сад, наповнений чужих тварин; він дістав свої старі малюнки, зроблені сангіною в замку Пьєпенпооя, і наказав тваринам на власній картині - верблюдові, шакалу і тигрові - пастися, спати або бродити. Він показав їх невинну, але недосконалу хіть і тваринну насолоду: мавпи гойдаються на деревах, деякі, в тічці, імітують непристойні любовні обійми. Але всі ці тварини залишалися маленькими й нікчемними під розпущеними віялом пальмами та кронами східних дерев, під загостреними скелями, які він намалював так, щоб вони стирчали, як хтивий елемент мужності. Дерева дають блискучі чисті плоди, як лісові суниці та ананаси, а зі скель вириваються прозорі кулі, ніби камінь розчинився і перетворився на світло та піну. Кольорові, як мильні бульбашки, тонкі, як кришталь, ці кулі здіймаються вгору, стаючи більшими й барвистішими, аж поки одна з них не заповнить майже всю верхню половину картини - величезна крапля, мов прозора перлина, сяє й сяє, мов зернятко, і в цій краплі, у піднесеній наготі, спочиває людська пара, вінець творіння, і здійснює шлюб, благословенний Богом. Цей образ Мельхіор ретельно приховував від дружини, що для нього було неважко, бо Блансінтьє рідко, а точніше ніколи, заходила в майстерню: для неї майстерня була лише країною Мельхіора.
ebooksa