- Там нагорі був лише один робітник, - сказав хлопець, - дядько ще лежить зі страхом в серці, бо зауважив, що дошки під ним почали ходити ходором і розсуватися – він думав, що це кінець світу. Він схопився за якийсь стовп і сповз по ньому. Донизу прибув сильно покалічений, але риштування завалилося ще раніше, і Кіліаан Бор лежав під риштуваннями.
Сусіди та випадкові перехожі товпилися біля дому Бора, мелючи язиками та витягуючи шиї, ніби могли зазирнути в кімнату, де лежав помираючий. Мельхіора тут же пропустили. У сінях будинку знову було людно - кілька поважних громадян, бурмістр, який наглядає за будівництвом церкви, пара чорниць-терціарок, старий мовчазний священик сидів збоку на табуретці з накритою дароносицею у руках,біля нього хлопчик-міністрант, ніби вони відпочивали. Коли увійшов Мельхіор, здавлений шепіт молитовних голосів не змовк. Усі, крім старого священика, який залишався в безмовній роздумі, співчутливо і з деякою цікавістю дивилися на художника.
- Можна зайти? - він задихнувся хриплим голосом; одна з чорниць відчинила двері спальні.
Мельхіор переступив поріг; незважаючи на запалені свічки, в кімнаті панувала тривожна темрява. Спершу Мельхіор побачив Блансінтьє, що згорбилася на низькій табуретці біля ніг ліжка з балдахіном, який зайняв левову частку кімнати. Потім він побачив Хефзібу в яскраво-червоній літній сукні; низько схилившись над ліжком, вона сиділа, наче в в позі опікунки, рукою роблячи повільні, безнадійні, погладжуючі рухи. Мельхіор несміливо вимовив її ім"я; вона тільки опустила голову, наче лихо, що спіткало її дім, стосувалося тільки її. Нарешті він побачив Кіліаана, що лежав на вишитому покривалі. Це його голову Хефзіба гладила: голова ж лежала на її руці й рухалася, наче в гарячці. Навколо пальців Кіліаана хтось обмотав чотки. Часом Бор мурчав і зітхав, часом з його вуст зривалося щось наче сміх ненависті. Обличчя його вкрилося потом, руки сіпалися між намистинами чоток. На грудях у нього лежала згорнута хустка, забруднена кров’ю. Мельхіорові хотілося б схопити ці збиті руки й потримати їх у своїх, ніби таким чином він міг знову розпалити полум’я життя свого друга. Великий страх стримував його при вигляді цього вмираючого, в якому мало що лишилося від того веселого, відважного Кіліаана, яким він завжди був в очах Мельхіора. Він бачив, як одна повіка будівничого з трудом сіпнулась, ніби її обтяжили свинцем, потім відкрилося одне око, потім повільно інше. Щось схоже на впізнання промайнуло на його холодному вологому обличчі. Здавалося, Бор хотів розсміятися, але це була лише гримаса.
- Друже мій, - сказав повільно вмираючий, - це дурний кінець.
Верхня губа раптом стиснулася, як у собаки, Мельхіор був паралізований цим страшним видовищем. Він опустив очі, коли Хефзіба тонкою хусткою витерла піт з чола й губ свого чоловіка.
Кіліаан знову щось прошепотів. Мельхіор підвів очі, і його жах змінився пекучим, безмежним співчуттям, коли він зрозумів слова вмираючого:
- Нікчемні дияволи, Мельхіоре... мерзотні обличчя... підсовують мені жорстокі зображення.
Скоріш за все, Мельхіор крикнув би у відповідь:
- Відкинь ці думки, Кіліаане! Дияволи, яких ми бачимо, - це наші власні недосконалості!
Але він мовчав, побачивши переляканий, блідий погляд, яким Хефзіба вперше поглянула на нього.
- Священик вже був у тебе, - прошепотіла вона вмираючому, достатньо, щоб відбити весь його страх перед Судом. Кіліаан заплющив очі, в горлі у нього щось забулькотіло, наче схлипування, але через мить будівничий, здавалося, хотів засміятися, тремтіння його рук трохи послабшало; Хефзіба все ще обережно гладила обличчя чоловіка.
- Блансінтьє? - запитав той через мить.
Хефзіба повернулася до дочки, мовчки кивнула їй. Блансінтьє піднялася, висока й тонка, і підсунулася ближче - безпорадна боязкість. Дівчина стояла біля ліжка, і їй хотілося б голосно заплакати, Мельхіор це бачив, але страх охопив її, губи її тремтіли, мов у дитини.
- Мельхіоре, - сказав Кіліан.
- Я тут, - відповів художник, і йому раптово стиснуло горло: у ньому виникло відчуття, що будуть прийняті рішення, які не залежать від нього.
Кіліаан з зусиллям знову відкрив очі, один за одним. Він переводив погляд то на Блансінтьє, то на Мельхіора.
- Одружись з моєю донькою, Мельхіоре, - сказав він, - пообіцяй мені, що ти одружишся з нею.
Мельхіор відчув, як завмерло серце. Він побачив запитальний і спантеличений погляд Хефзіби на Кіліаана, її обличчя було сповнене запитань, але вона нічого не сказала.
- Блансінтьє, - з великим зусиллям запитав Кіліаан, - ти розумієш? Дівчина закусила губу, вона ніби затремтіла всім тілом. - Виходь заміж за Мельхіора... Присягни йому на вірність. Це єдине…
ebooksa