Диявольскі почвари

22
18
20
22
24
26
28
30

- Я художник Мельхіор Хінтам, якщо вам це щось каже, вельмишановна сестро, - відповів він, роблячи мимовільний безпорадний жест, ніби хотів відтерти бруд зі свого одягу.

Старша черниця недовірливо глянула на нього, молодша піднесла руку до рота.

- Ось чому ваше обличчя привернуло мою увагу, - сказала вона. - Тому... - Вона замовкла й раптом почервоніла, опустила великі білі повіки на очі й, здавалося, хотіла сховати все обличчя під головний убір, але запитала: - Ви покинули свій дім напризволяще?

Уперше Мельхіор знову подумав про свій будинок, про свою майстерню, і був здивований, побачивши, наскільки вони йому байдужі.

- Я почув, що вогонь перекинувся на Великий Ринок, - сказав він, - тому я не міг залишитися на своєму окрузі, а тут дістався в самий вир бійки.

Старша черниця злегка підштовхнула його вперед:

- В такому разі, ви повинні негайно повернутися додому, - і додала тихо: - Нібито вже мародерствують.

Мельхіор кивнув:

- Я вже йду, але спершу хочу подякувати вам, дорогі преподобні сестри. Ви врятували мене з рук смерті.

Він уклонився, знову шукаючи лагідні сіро-блакитні очі під вигнутими бровами та бліді повіки на овальному обличчі молодшої черниці. Але в нього склалося враження, що їй справді вдалося сховати обличчя в тіні білого головного убору. Обидві жінки мовчки кивнули йому на прощання. Він обернувся і з болем, з колючим болем у нозі й ядучим жаром у спині пішов до дому.

У тверезому ранковому світлі, вогко-прохолодному і нечулому, наслідки пожежі виглядали ще похмурішими й більш сірими Ненажерливе полум’я, яке Мельхіор бачив уночі, здавалося кошмаром, що минув, хоча тут і там з маленьких вогняних острівців все ще вилітали іскри. Вогонь з якоїсь відстані вдався Великому Ринкові взнаки, але не зміг його перемогти; полум"я знайшли тут поживу лише в дерев"яних частинах кам"яних будинків. Фасади вкрилися чорною кіптявою, не залишилося жодного цілого вікна, бруківка зникла під попелом і окалиною. Кутаста форма Будинку Терезів поки що була найменше обвуглена, оскільки стояла далеко від інших будівель. Але на тлі зеленуватого неба Мельхіор побачив, що свинцеві квіти й листя на даху Ратуші розплавилися й сильно спотворилися. З вікон суду все ще йшов прозорий дим, і коли він перевів погляд на двері будівлі йому перехопило подих. І раптом, з тупим докором сумління, він відчув, як стиснулося серце: Понтіан Скадде! Усі, включно з ним, хто відчував себе братом засудженого, забули про цистерціанця у в’язниці. Скадде дозволили - і йому теж - задушитися і згоріти в підземеллі підвалу. Мельхіор не смів йти туди, не смів більше дивитися. В одну мить йому спала на думку оманлива думка, що, можливо, міська варта за наказом капітана чи бургомістра кудись перевела в’язня... Він зрозумів, що обманює себе, що в катастрофі ніхто навіть не міг подумати про Скадда.

Він повільно йшов далі, між збереженими, хоч і закопченими, будинками багатіїв і знатних людей. Потім дим із зруйнованих частин міста знову згустився, став більш їдким, пропахлим спаленим сміттям. Повз нього проходили люди з тачками й ручними візками, на яких лежали якісь жалюгідні речі, часом мокрі від води. Якою гасили пожежу. На одному з возів він побачив малу дитину з пораненою, але не перев"язаною головою; дитя лежало на мішку для білизни, тримаючи на руках худе кошеня. Довго дивився Мельхіор услід возу, колеса скрипіли, люди, що тягнули віз, мовчали. Йому довелося по дорозі прибрати оплавлені інструменти та запори, тут і там - обгорілу курку чи качку, перш ніж дістатися до своєї вулиці, де він не був із попередньої ночі.

Якусь мить він стояв тихо. Одна сторона вулиці була ціла, недоторкана. Вогненним подихом потвори чи архангела пожежа охопила його будинок ззаду, вздовж доріжки майстра-канатника. Мельхіор відчинив двері дому й відступив. Сіни були повні диму. Він розчинив двері навстіж, щоб дим довгими смугами випливав надвір. Тільки тоді він зайшов усередину; пил і кіптява заставляли його кашляти, залишки жару й сморід паленого жиру прилипали до горла. Вогонь пройшов кухню й знищив двері; у одвірку висіли чорні рештки деревини на чорних петлях. Підлога була всіяна черепками горщиків, але на одній уцілілій полиці біля стіни два чи три горщики стояли цілими. В одному з них він знайшов шматок хліба та ковбаси. Він їх вийняв, вони були жорсткі, але їстівні. Він ламав, жував і ковтав, незважаючи на біль, ніколи ще їжа так йому смакувала. Йому було майже соромно за тваринну насолоду від їжі, тож залишки хліба й ковбаси він кинув між черепки й вийшов у сіни. Мельхіор взявся за ручку дверей спальні, яку закрив кілька днів тому. Він швидко відвів руку, дверна ручка була гаряча. Ключ він сховав за кухонним димарем, але він йому був непотрібний, варто було лише вдарити двері ногою, і вони легко піддалися.

Спальня була порожньою випаленою згарищем без стелі. Вогонь проник через дах, знищивши маленьку верхню кімнату, де колись жив Кауденберг. На вкритій попелом підлозі нога Мельхіора натрапила на те, що йому здалося кісткою запорошеного скелета - він упізнав різьблені ребра балдахіна. Шафа для одягу, скриня з білизною Блансінтьє, де вона також зберігала свій футляр для коштовностей, усе згоріло.

Мельхіор нахилився, кашляючи. З одного кутка на нього стрибало язичок полум"я; він розтоптав його, як розтоптують скорпіона. Йому знадобився деякий час, щоб виявити червоні та золоті нитки між стиками плитки підлоги – можливо, залишки коштовностей Блансінтьє, розплавлених у вогні, а потім наполовину затверділих. Коли він дивився на них, на пам’ять прийшли картини, які нещодавно були заховані під ліжком. Ні крихти, ні скалки. Мельхіор вмовив себе, нібито відчуває якийсь неясний запах паленої олії. Отже, ось що залишилося від його Селянського лабіринту, від Чорної меси, від Похвали кохання, від великої, страшної дурості, з якою він сам попрощався з коханням й божевіллям, - затхлий, мертвий запах олійної фарби.

Він вийшов із згорілої спальні та штовхнув двері майстерні.

Тут теж стояв теплий, кислуватий літній дим, але коли він вивіявся крізь двері, Мельхіор побачив, що майстерня мало постраждала: трохи кіптяви на балках стелі та стінах, тріщина в дерев’яній обшивці, розписи вкриті кіптявою. Ліжко, столик для малювання з паперами, горщики з пензлями і фарбами, релігійні книжечки, що лежали поряд - все вціліло.

Мельхіор обіперся на одвірок; звідти йому було видно три кімнати. Тут пройшов сліпий вогненний ангел, не знаючи, що знищує своїм полум"ям... Чи дійсно він не знав? Мельхіорове серце шалено калатало, коли в його голові промайнула інша думка. Можливо, це було не просто сліпе везіння, що видимі, відчутні спогади про Блансінтьє, цю любимицю батька, цю сором"язливу дівчину були так ретельно знищені?

Крізь тріснуті шибки кухонного вікна він дивився в сад. Стіни довкола були, як і все в цій місцевості, з’їдені вогнем і чорні від попелу, випалена земля, над якою ще плющ розкидав уперте темно-зелене листя. Посередині стояла обвуглена береза, стовбур був очищений від листя та гілок, рівний, але неживий. Мельхіор підійшов до дерева, торкнувся його і відчув у його дотику мертвість смерті. Не в змозі більше терпіти вигляд чорного пня, він стиснув пальцями стовбур і потягнув. Стовбур зламався, як суха деревина. Мельхіор тримав у руці мертву березу і лише тоді зрозумів, що колись назвав її деревом життя Блансінтьє. Холодний розпач поширився по його кінцівках, і водночас повернувся біль. Він перекинув деревце через обгорілу стіну на купу попелу біля доріжки мотузника. Його долала така втома, що він радше впав би на місці, в цей попіл і обвуглені бур"яни, аби спати. Він з останніх сил добрів до майстерні, навіть не зачиняючи дверей, упав на ліжко, як стояв, і відразу ж заснув. Йому снилося щось безладне і яскраве, він знав, що це йому сниться, але не мав сили відкинути образи руїни, пожежі та боротьби. Через довгий час він прокинувся замерзлий. Він лежав мовчки, не звертаючи уваги на постійний біль, відчував, ніби чиясь рука, вузька й материнська, відкидала його волосся з забризканого брудом обличчя.

Був день, надворі світило сонце. Разом зі світлом прийшло усвідомлення нещастя. Мельхіор умився, як міг, вичистив одяг, і, хитаючись, вийшов на вулицю. Куди б він не йшов, вогонь усе ще тлів і зловісно розбухав. На вулиці сусіди нишпорили та перекопували купи попелу та залишки обгорілих крокв. Мельхіор приєднався до них і допоміг. І не питаючи, він зрозумів, що шукають мертвих і згорілих. У старого голова цеху тесляра художник лише спитав, кого не вистачає. Йому назвали імена людей, яких він знав роками, серед них і дітей. Шукачі трупів були мовчазні, грубі й пригнічені. Глава гільдії повідомив Мельхіору, що вся Рада Двадцяти Чотирьох, багато вельможних панів і весь капітул на чолі з парохом Кальсом втекли з міста, коли здавалося, що вогонь досягне Великого Tоргу. Уперше Мельхіор подумав про Франца Кальсу, вперше про отця Ейлардуса. Він запитав, де живе великий домініканець. Про нього нічого не було відомо – більше його в місті не бачили.