Диявольскі почвари

Адвокат знову знизав плечима й легенько торкнувся руки Мельхіора.

- Що до мене, я вірю лише в докази, майстре Хінтаме.

Він хотів піти, але Мельхіор схопив його за рукав.

- А превелебний Кальс, магістре, що сталося з ним?

- Я вже старий, пам"ять мене підводить», - відповів Дакенессе. - Кальса ще не вибрали для танцю зі Смертю. Він вирвався з біди з поламаною ногою і тепер лежить десь у якогось сільського священика над рікою, ви, мабуть, знаєте це село. Ні, пароха Франца можете чекати, він прийде, щойно зможе поворушити ногами.

На обличчі адвоката відбилося похмуре хвилювання, яке йому зовсім не пасувало. Мельхіор, глибоко вражений розповіддю магістра, тільки тепер зрозумів, що вогонь і втеча отців міста похитнули тверде становище старого адвоката, хоча зовні він намагався зберегти вигляд, що його юридичні інтереси все ще важливі, як і раніше.

- Дивний поворот долі, магістре, - повільно промовив Мельхіор, - отець інквізитор помер, а я, якого, як ви гадаєте, він хотився, ще живий... І ще хтось інший помер. Чи думали ви, що брата Понтіана Скадде сгорить у тюремному підвалі?

Адвокат злякано глянув на Мельхіора.

- Скадде? Заради Бога, майстре, ви маєте рацію. Підвали будівлі суду згоріли вщент!

Мельхіор багатозначно подивився в перелякане обличчя адвоката.

- І ніхто більше не подумав про брата Понтіана. Він був недостатньо важливим, і це він був першою жертвою великого патера Ейларда.

Мельхіорові здалося, що його співбесідник ще більше зблід.

- Ми ще побачимось, майстре Хінтаме, - поспішно сказав адвокат, - зараз у мене повні руки роботи!

Він коротко вклонився й пішов геть. Мельхіор задумливо рушив в поворотну дорогу.

Протягом наступних днів у місті все ще панував жахливий розгардіяш. Щодня з міста виїжджали зубожілі, обірвані люди, з дитиною на руках чи на спині; більшість із них раніше жили в районі бідноти. Подумки Мельхіор бачив, як вони блукали селами баронства, а звідти - у чужий світ, безсумнівно, невдовзі займалися браконьєрством і крадіжками. У самому місті щоночі чинилися крадіжки, чого ще ніколи не було в такому масштабі; Ліевен Волсхоорн і його стражі з’являлися тут і там, і час від часу якогось жалюгідного шахрая схоплювали, шмагали на ринку й прив"язували до ганебного стовпа. Але все це було не так весело, як раніше. Тривали крадіжки їжі та одягу, крадене пропонували на продаж навіть на ринках. Селяни, які возили в місто молоко, масло і зерно, змушували платити ганебні ціни, шинка і сало стали недосяжною рідкістю. Пекарі та торговці борошном витримували облоги в своїх крамницях; нарешті вони могли змусити своїх клієнтів стояти в довгих чергах і кричати на них з-за прилавка. Вони виділяли крихітну кількість солоду та крупи, і здавалося, що хлібини з кожним днем ​​ставали меншими та мокрішими.

Повернулися перші біженці, серед них бургомістр Ломме ден Тульдер; мабуть хотів виявити настрої. Його зустріли неприхильно. Він знайшов своїх слуг і наказав їм спочатку прибрати його будинок і вставити скло замість розбитих гомілок. За ним в місто повернулися староста, кілька лавників, пріор капітулу з деякими каноніками і навіть старий, сухий мов тичка Смеерендонк. Дехто з них збентежено повертався ввечері, так що лише наступного дня помітили, що вони знову вмостились у своїх будинках, які пережили пожежу. На мародерство навіть не скаржилися. Мельхіор був переконаний, що вони бережуть свій гнів на пізніші, спокійніші часи.

Прибравши попіл і пил із заднього саду, Мельхіор залишив будинок таким, яким він його знайшов. Лише витягав із руїн, як і сусіди, бруси та деревину, забивав діри, що залишилися від обгорілих дверей. Він замкнув двері спальні знайденим ключем, наче за ним лежав справжній мир, а не порожня яма. Разом із людьми зі своєї вулиці він почав збирати продукти і роздавати їх по можливості; поблизу річки Кокхальс вогонь знищив кілька комор з продовольством. Цей збір і розповсюдження були на хибив трафив, але навіть це було краще, ніж нічого. Він допомагав рити траншеї, в яких ховали мертвих тварин: курей, кішок і кроликів, а разом з іншими полював на щурів, які серед білого дня зграями кидалися в приміщення, де зберігалися харчі.

Вода ставала дедалі дефіцитнішою, батьки міста були надто зайняті порядком з власним майном, щоб ламати голову над потребами бідних. У кількох районах старости поставили варту біля колодязів і кожному дали належну кількість води. Багато хто не хотів піддаватися цьому і намагався самовільно добути воду, що нерідко закінчувалося запеклою бійкою.

У місті було загальновідомо, що мавпа єпископа зламала ногу, а патер Ейлардус зламав собі шию. Мельхіор, який щоденно спілкувався з людьми, чув гіркі нарікання на духовних лідерів, які втікли при загрозі небезпеки. Перебільшена, задушлива побожність великодніх днів, обітниць і благих намірів давно вивітрилася через останні події.

Про смерть інквізитора говорили обережніше, і лише кілька людей наважувалися сміливо сказати, що Бог, схоже, вважав за потрібне усунути це світило теології з дороги; а поза тим, лише рідко й боязко оплакували цього чоловіка. І коли Мельхіор інколи згадував у розмові ім’я Понтіана Скадде, на нього дивилися так, ніби про жодного Понтіана Скадде ніколи не було чути. І, можливо, це навіть не була брехня; від непокірного брата залишився лише обгорілий невпізнанний шматок тіла, закопаний вночі в яму разом із падаллю тварин.