– Ризикну припустити, це через те, що він затинається. Поряд з людьми, які затинаються, я теж починаю затинатися.
– Послухай, Френкі. Нічого з цього не вийде, і ти сама це знаєш. Тут цей номер проходить. Мабуть, тут нема чого робити, і краще вже я, ніж нікого. Я нічого не хочу сказати – ти завжди добре до мене ставишся і все таке, і я вдячний. Але ж… Я знаю, що я ніхто, тобто…
– Коли закінчиш розводитися про свій комплекс меншовартості, – холодно відгукнулася Френкі, – може, спробуєш дістати свого м’ячика з бункера нібликом, а не патером.
– А я що?.. О, чорт! – Він поклав патер до сумки й дістав ніблик. Дівчина зловтішно спостерігала за тим, як Боббі п’ять разів поспіль ударив по м’ячику. Навколо них здійнялися хмари піску.
– Лунка твоя, – сказав молодик, підіймаючи м’ячика.
– Скидається на те. Виходить, матч за мною.
– Іще одну на прощання?
– Ні, не вийде. У мене купа справ.
– Ну звісно. Аякже.
Вони мовчки пішли до гольф-клубу.
– Що ж, – промовила Френкі, простягаючи руку. – Бувай, любий. Приємно було скористатися твоїм товариством, поки я тут нуджуся знічев’я. Ще побачимося, коли в мене не буде цікавіших справ.
– Послухай, Френкі…
– Можливо, ти зволиш прийти на мою костермонгерську вечірку. Для неї потрібні перламутрові ґудзики, упевнена, ти зможеш знайти недорогі у «Вулвортсі».
– Але, Френкі…
Його слова заглушило ричання «Бентлі», який дівчина щойно завела. Вона поїхала, граційно помахавши Боббі на прощання.
– Чорт! – спересердя кинув Боббі.
Френкі, думав молодик, повелася обурливо. Можливо, він висловився не надто тактовно, але, трясця, це була правда.
Мабуть, цього не варто було озвучувати.
Три наступні дні видавалися нескінченно довгими.
У вікарія боліло горло, через що він здебільшого мовчав, а коли й говорив, то пошепки. І терпів присутність четвертого сина так, як і належить справжньому християнину. Раз чи двічі процитував Шекспіра, щось там стосовно того, що «гадючі зуби – це менший страх, як від дітей невдячність»[10].
ebooksa