Приховані малюнки

— Примара?

Загалом, Рассел — це фонтан безмежної енергії та ентузіазму. Але несподівано в його голосі вчувається втома й ледь помітне розчарування:

— Ти маєш на увазі щось таке, як привид?

— Я не вживаю. Керолайн мене протестувала.

— Я знаю.

— Це щось інше. Це…

Нас перериває шипіння статики, і на мить я лякаюсь, що втратила з ним зв’язок. Потім знову чую його голос:

— Ти маєш піти на зібрання. Котра там година? Шоста тридцять? Вечір п’ятниці? Спробуй церкву Святого Спасителя. Вони починають о сьомій, здається.

— Мені не потрібне зібрання.

— У тебе є друзі, яким ти можеш зателефонувати? Хтось, у кого можеш побути? Я не хочу, щоб ти була вночі сама. — І, мабуть, судячи з моєї мовчанки, він розуміє, що допомогти мені нíкому. — Гаразд, послухай. Я їду додому.

— Ні!

— Усе гаразд. Мені тут усе одно не подобається. Погода нестерпна. Мені доводиться бігати всередині, на біговій доріжці, бо якщо ти вийдеш надвір хвилин на десять, то від цієї спеки в тебе зупиниться серце.

Він пояснює, що йому знадобиться два-три дні, щоб приїхати й забрати мене. Зараз він їде в Ґранд-Каньйон, тому йому доведеться повернутися в Лас-Вегас і забронювати новий рейс.

— Тож, може, в неділю, але точно в понеділок. Тобі просто треба протриматись до понеділка, окей? Ми з Дорін заберемо тебе. Можеш побути в мене кілька тижнів. Треба, щоб тебе оглянув лікар. Розробимо план «Б».

— Дякую, Расселе.

Я впускаю телефон на підлогу й заплющую очі. Знаю, що мені треба встати з ліжка, що я маю піти на зібрання чи принаймні приготувати собі вечерю. Але надворі починається дощ — одна з тих несподіваних літніх гроз, які налітають нізвідки. Вітер сіпає дах, і вода каскадами заливає мої вікна. Я сиджу в пастці котеджу, і так хочеться, щоб у мене був хтось, кому я могла б зателефонувати. Боюся довгих вихідних, які чекають на мене попереду, довгого самотнього чекання, поки приїде Рассел, щоб забрати мене. Мої єдині інші друзі залишились у «Тихій гавані», але надто соромно розповідати їм, що я накоїла.

Звісно, в мене також є друзі ще з часів до «Тихої гавані». Я повитирала всі їхні імена й номери зі своїх контактів, але було б неважко їх знайти. До Філадельфії зі Спрінґ-Брука якихось тридцять хвилин їзди потягом. Мені б тільки дістатися до Кенсінґтон-авеню, а там я б уже надибала купу знайомих облич, старих друзів, радих мене бачити, готових дати прихисток удома. У мене тисяча двісті доларів на поточному рахунку. Я можу зібратись і піти собі — і жодна душа тут не сумуватиме за мною.

Крім Тедді.

Тедді точно сумуватиме за мною — я знаю, що сумуватиме.

Не можу покинути його не попрощавшись.