Приховані малюнки

Я маю залишатись тут, допоки не поясню йому все, щоб він зрозумів, що його провини ні в чому немає.

І тому я залишаюсь у своєму ідеальному маленькому котеджі — найчудовішому місці, де будь-коли жила, прекрасно облаштованому нагадуванні про все, що я тільки-но втратила. А дощ іде, не перестає, і дзижчання в моєму мозку просто нестерпне, наче голова повна комарів. Я затоплюю собі подушкою в обличчя і кричу, але цей шум нічим не можна заглушити.

Тієї ночі я сплю десять, дванадцять, чотирнадцять годин. Щоразу прокидаючись, згадую, що сталося, а потім зариваюсь у ковдри, аж поки знову не засну.

У суботу о десятій ранку я встаю і жену себе в душ. Від цього стає трохи легше, здається. Потім виходжу надвір, а на ґанку лежить камінь, придавлюючи аркуш паперу.

О Господи, Боже мій, кажу собі, я точно божеволію.

Але це всього лише записка від Керолайн:

Люба Меллорі,

ми з Тедом веземо Тедді на узбережжя. Ми сказали йому, що ти від’їжджаєш, і він, звичайно, засмутився. Сподіваюсь, що день, проведений на пляжі та в парку розваг, допоможе йому відволіктися від сумних думок. Нас не буде до пізнього вечора, тож басейн і двір у твоєму розпорядженні.

І ще: вранці телефонував Рассел, повідомляв новини. Він забронював нічний квиток на завтрашній вечір і буде тут у понеділок вранці, між 10 і 11 годинами.

Ми б хотіли разом провести завтрашній післяобід, відзначаючи час, який ти провела з нашою сім’єю, — з купанням, вечерею, десертом тощо. Початок о 15:00, якщо тебе влаштує. Будь ласка, телефонуй, як щось буде потрібно або ти просто захочеш поговорити. Я на зв’язку, щоб підтримати тебе під час цього перехідного періоду.

З любов’ю — Керолайн

Іду у великий будинок, щоб випити трохи помаранчевого соку, але коли вводжу свій пароль на клавіатурі, він не спрацьовує. Ще б пак він спрацював. Тед і Керолайн довіряють мені в межах двору, а вже в хату — зась. А що ж я хотіла, обмалювавши всі їхні стіни.

Знаю, що мені треба вирушати на пробіжку. Я почуватимусь краще, якщо вийду й подолаю кілька миль. Але мені дуже ніяково вийти на вулицю, дуже соромно потикатись між люди. Гадаю, новина про моє шахрайство швидко поширилась, і тепер уже всі в Спрінґ-Бруці знають мою таємницю. Я бреду назад у котедж, насипаю собі тарілку колечок Cheerios, а потім згадую, що молока немає. І я їх просто гризу сухими, беручи пальцями. Вкладаюсь на ліжку й заходжу на канал Hallmark на планшеті, передивляючись добірки фільмів, але несподівано всі вони здаються мені фальшивими, гидкими й жахливими, повними брехливих обіцянок і нудотних хеппі-ендів.

Я вже хвилин із десять намагаюсь дивитися щось під назвою «Різдвяні пригоди любительки взуття», коли чую на ґанку чиїсь кроки, і хтось обережно стукає в мої двері. Думаю, що це Міці прийшла попросити вибачення за свою поведінку під час спіритичного сеансу. Гаркаю: «Я зайнята», — і збільшую гучність на планшеті.

У вікні з’являється обличчя Адріана.

— Нам треба поговорити.

Я зриваюся з ліжка й відчиняю двері.

— Так, справді треба, бо…

— Не тут, — каже він. — Перед будинком стоїть мій автомобіль. Проїдьмося.

@@@