Я наполягла на виїзді з дому о 9:00. Планувала бути на шосе, поки бігали мої товариші по команді, щоб, приїхавши до «Країни казок», дізнатися про результати. Але Ченгуан вкусив павук, і місце укусу постійно свербіло, тож нам довелося заїхати в аптеку
ЧОРТ ЗАБИРАЙ
БОЖЕ Ж ТИ МІЙ
!!!!!!!!
ти не повіриш хто на 3-му місці
Годинник на приладовій панелі показував 9:58. Я здогадалась, що перегони дівчат уже закінчились, і Лейсі сумлінно надсилала мені результати. Я знову перевірила дорогу, потім однією рукою взяла телефон, ввела свій пароль і набрала відповідь: скажи мені.
Збоку на екрані блимали три крапки, вказуючи на те, що Лейсі набирає відповідь. Я пам’ятаю, як Ед Ширан співав по радіо про замок на пагорбі. А ще пам’ятаю, що глянула у дзеркало заднього огляду. За мною їхав позашляховик, хлопець мало не висів на моєму бампері, і, недовго думаючи, я газонула, щоб трохи збільшити відстань між нами. У дзеркало мені було видно, як Бет і Ченгуан лопають одну гуммі-макаронину. Вони гризли її з обох кінців, як собаки в мультику «Леді та Блудько». Дівчата реготали, як божевільні, і я ще подумала: що, в біса, з ними таке? Це нормальна поведінка в підлітковому віці? А потім телефон запульсував у долоні, сигналячи, що Лейсі відповіла.
А потім була середа, і я прийшла до тями в лікарні у Вайнленді, Нью-Джерсі. У мене була зламана ліва нога, тріщини в трьох ребрах, а тіло підключене до дюжини моніторів і машин. Біля ліжка сиділа мати, стискаючи блокнот на спіралі. Я спробувала сісти, але не змогла поворухнутись. Я нічого не розуміла. Вона почала верзти якусь нісенітницю. Там, на автомагістралі, був велосипед. Якась сім’я везла пляжне причандалля на багажнику позашляховика, а потім звідти зірвався гірський велосипед, і всі машини почали виляти, щоб ухилитися від нього. Я спитала: «Де Бет?» — і її обличчя просто впало. І тоді я зрозуміла.
Водій переді мною зламав ключицю. Усі пасажири в позашляховику позаду отримали незначні травми. Ченгуан вийшла з аварії без жодної подряпини. Моя сестра виявилась єдиним смертельним випадком, але лікар сказав, що я була впритул до неї на другому місці. Усі в один голос запевняли, що я не повинна себе звинувачувати, що я не зробила нічого поганого. Усі звинувачували сім’ю з гірським велосипедом. У лікарні мене навідали кілька полісменів, але справжнього розслідування ніхто так і не проводив. У якийсь момент, коли машина переверталась, немов бочка, мій телефон вилетів у вікно. Він або розбився в трощі, або загубився десь у високих лілових диких квітах, що росли на узбіччі автостради. Я так і не дізналась, хто посів третє місце.
За два тижні я вийшла з лікарні з новим рецептом на оксиконтин, щоб використовувати його «за потреби знеболення», але біль переслідував цілодобово, щодня, від моменту пробудження до тієї хвилини, коли падала в ліжко. Пігулки трохи притлумлювали його, і я благала лікарів знову й знову виписувати мені рецепти — просто щоб пережити Геловін, День подяки, Різдво, — але до лютого я вже ходила нормально, тож рецептів мені більше не давали.
Біль був гіршим за все, що я будь-коли відчувала. Це те, чого люди не розуміють про оксиконтин, чи принаймні тоді ми цього не розуміли. За кілька місяців цей препарат перепрошив мій мозок, захоплюючи все більше й більше больових рецепторів, і тепер оксиконтин мені був потрібен, просто щоб жити. Я не могла ані спати, ані їсти, ані зосередитись на заняттях. І ніхто не попередив мене, що це станеться. Ніхто не сказав готуватись до боротьби.
Саме тоді я взялася за своїх однокласників — просила їх понишпорити у своїх ванних кімнатах, у спальнях батьків. Ти б вжахнувся, якби знав, скільки оксиконтину валяється в людей удома. І коли ці джерела врешті вичерпались, у мене з’явився друг, у якого був товариш, котрий знав одного хлопця. Купівлю оксиконтина в дилера дуже легко обґрунтувати логічно. Це ж ті самі пігулки, які мені наказали вживати лікарі. Я купувала ліки, а не наркотики. Але націнка була жахливою, і за місяць я спустошила всі свої заощадження. Три жалюгідні дні страждала від холодного поту й нудоти, перш ніж один із моїх нових друзів-наркоманів запропонував мені дешевшу й розумнішу альтернативу.
Героїн — таке велике страшне слово, хоча це те саме, що й Оксі, але за меншу ціну. Треба просто перебороти відразу до голки. На щастя, на
Я ледве закінчила школу, та й то лише завдяки співчутливим учителям, які мене пошкодували. Але всі тренери розуміли, що відбувалося, тож Пен Стейт якимось чином відмовився від своєї пропозиції. Вони звинувачували автокатастрофу і мої травми, казали, що жодна фізіотерапія не дозволить мені підготуватися до осені, і я не пам’ятаю, щоб це мене розчарувало. Я навіть не пам’ятаю, як дізналася ці новини. На той час, коли вони звернулись до матері, я вже ночувала в
Після закінчення школи я тривалий час жила лише для того, щоб уживати наркотики і діставати гроші, для того щоб купувати ще більше наркотиків — будь-яких наркотиків. Якщо не було Оксі чи героїну, я вживала що доведеться. Мати витратила купу часу й грошей, намагаючись допомогти мені, але я була молодою і вродливою, а вона — старою, виснаженою і товстою — у неї не було шансів. Одного разу вона сіла на 17-й автобус, і в неї стався серцевий напад; мати мало не померла, поки приїхала швидка й забрала її в лікарню. А я цього навіть не знала, аж поки через шість місяців не опинилась у реабілітаційному центрі й не спробувала зателефонувати матері, щоб порадувати її хорошими новинами. А вона просто подумала, що я клянчитиму гроші, й поклала трубку.
Я телефонувала ще кілька разів, але мати не відповідала, тож я залишала оті довгі й безладні голосові повідомлення, визнаючи, що аварія сталася з моєї провини, і просила вибачення за все. На цей час я жила в «Тихій гавані» і була абсолютно твереза, але вона, звичайно, мені не повірила.
Я не розмовляла з матір’ю два роки. Навіть точно не знаю, що з нею сталося. Проте розумію, що в мене багато, дуже багато причин бути вдячною. Я вдячна, що не заразилась ані ВІЛ, ані гепатитом. Вдячна, що мене не зґвалтували. Вдячна водійці
Адріан не перериває моєї розповіді. Він просто дає мені говорити й говорити, аж поки я нарешті не доходжу до головного:
— Я завжди почуватимусь винною в тому, що сталося. Усі звинувачували водія з гірським велосипедом. Але якби я була уважною…
ebooksa