Він не каже, куди ми їдемо, та, коли виїжджаємо на магістраль 295, я здогадуюсь. Ми вливаємось у швидкоплинний дорожній рух, на дорогу
— Не треба цього робити. Розверни автівку.
— Ми майже на місці, — каже він. — Ще хвилин п’ять.
Для футболу рано, і «Філз», мабуть, немає в місті, бо швидкісна дорога вільна, на ній немає жвавого руху. Адріан звертає на Ореґон-авеню. Він поглядає на GPS, але звідси я можу вести його із зав’язаними очима. І досі знаю кожну дорогу, кожен знак «Стоп» і кожен світлофор. Усі старі підприємства й досі на своїх місцях: забігайлівки фастфуду і крамнички сирних сандвічів, азійські супермаркети, роздрібні продавці мобільних телефонів, і спорт-бар/стриптиз-клуб, який найняв двох моїх однокласників просто із середньої школи. Навряд чи можна переплутати мій старий район зі Спрінґ-Бруком. Усі дороги у вибоїнах, тротуари всіяні битим склом і курячими кістками. Але багато блокованих будинків обшиті новим алюмінієвим сайдингом і мають кращий вигляд, ніж за моєї пам’яті, ніби люди докладали зусиль, щоб усе було гарненько.
Адріан зупиняється на розі Восьмої і Шанк. Припускаю, що він знайшов мою адресу в інтернеті, бо ми стоїмо просто перед коротким приземкуватим блокованим будинком, який я колись називала домом. Шви цегляної кладки оновлені, віконниці свіжопофарбовані, а там, де колись був наш білий гравійний «дворик», тепер яскрава зелена трава. Біля вхідних дверей на драбині стоїть якийсь чоловік у робочих рукавицях і вигрібає сухе листя з водостоків.
Адріан стає на парковку і вмикає покажчики повороту. Я не бачила своїх сусідів ще із середньої школи і боюсь, що вони мене помітять. Будинки щільно притиснуті один до одного, і легко собі уявити, як усі разом відчиняють двері й висипають надвір, щоб повитріщатися на мене.
— Будь ласка, просто їдь.
— Це тут ти виросла?
— Ти ж уже знаєш, що тут.
— А хто цей чоловік на драбині?
— Не знаю. Просто їдь, добре?
Чоловік на драбині повертається і розглядає нас. Він середнього віку, лисуватий, не дуже високий, вдягнутий у футболку
— Ви щось хотіли?
Я ніколи його не бачила. Може, мати найняла якогось робітника. Найімовірніше, вона продала будинок і переїхала, а цей чоловік — новий власник. Я вибачливо махаю йому й повертаюсь до Адріана.
— Якщо ти зараз не поїдеш, я виходжу з машини й пішки повертаюсь у Спрінґ-Брук.
Він вмикає першу передачу, і ми їдемо на зелене світло. Я спрямовую його через затори у ФДР Парк Південної Філадельфії — улюблене місце для пікніків, днів народження і весільних фотосесій. У дитинстві ми називали його «Озера», бо він увесь поцяцькований ставками й лагунами. Найбільше з них — Лугове озеро, і ми знаходимо лавочку з гарним видом на водяну гладінь. Далеко на обрії, на тлі сірого неба, нам видно надземні дороги федеральної автостради номер 95, шість смуг автомобілів, що мчать в аеропорт і з нього. І довгий час мовчимо, бо ніхто з нас не знає, з чого почати.
— Я не брехала про стипендію, — кажу йому. — У десятому класі я пробігла 5 кілометрів за п’ятнадцять хвилин двадцять три секунди. Була шостою найшвидшою дівчиною в Пенсильванії. Можеш поґуґлити.
— Я вже поґуґлив, Меллорі. У перший день, коли ми познайомились, я прибіг додому й розшукав усіх Меллорі Квінн у Філадельфії. Знайшов усю твою шкільну статистику. Достатньо, щоб та історія скидалася на правдиву. — Потім він сміється. — Але нічого у твіттері, нічогісінько в соціальних мережах. Мені здавалося, що це так круто — ця аура таємничості. Дівчата в Ратґерсі цілодобово стирчать в інстаграмі, постячи гламурні фотки й чекаючи компліментів. Але ти була інша. Я думав, що така впевнена в собі. І уявити не міг, що ти щось приховуєш.
— Загалом я була чесною.
—
ebooksa