— Це може здатися божевіллям, але я присягаюсь, що кажу правду. Коли Тедді пішов нагору на тиху годину, я відчула, що трохи стомилась. Я прилягла на диван відпочити. Збиралась просто полежати із заплющеними очима якихось кілька хвилин. А потім якимось чином — я не знаю як — дух Ані заволодів моїм тілом.
Керолайн витріщається на мене.
— Що?
— Я знаю. Я знаю, що це схоже на маячню. Але, поки я спала, вона змусила мене витягти всі олівці, фломастери й крейдочки. — Я вказую на порожню шафку над холодильником. — А оскільки ви забрали весь папір, вона змусила мене малювати на ваших стінах. Вона не змогла увійти в Тедді, тому влізла в мене.
Адріан обвиває рукою мою талію.
— Гей, усе гаразд. Ти зараз у безпеці. Ми все це з’ясуємо.
Керолайн проштовхується повз мене, вривається в барліг, ми всі йдемо за нею. Вона різко втягує повітря, вражено дивлячись на стіни й не ймучи віри очам.
— Де Тедді?
— У своїй кімнаті. Він у порядку.
Керолайн кидає погляд на чоловіка. Той біжить нагору.
Я намагаюсь детально описати події післяполудня.
— Він пішов до своєї спальні о першій. На тиху годину. Я дозволила йому взяти айпад, як ви сказали. Тедді був нагорі й спустився хвилин десять тому, якраз коли ви прийшли додому.
— Чотири години? — запитує вона.
Я показую Адріанові праву руку, всю вкриту графітом, вугіллям і пухирями.
— Я шульга, так само як і Тедді. Самостійно я б цього ніколи не зробила. Вони схожі на малюнки в моєму котеджі.
— Так, авжеж! Стиль один і той же! — Він дістає смартфон, ходить по кімнаті й фотографує різні зображення. — Перше, що ми маємо зробити, — це порівняти їх з іншими малюнками. Подивитися, чи впишуться вони в послідовність.
— Ні, — заперечує Керолайн. — Перше, що ми зробимо, — це токсикологічний тест. Просто зараз. Або я викликаю поліцію.
Адріан дивиться на неї:
— Токсикологічний тест?
— Я не можу повірити в те, що залишала тебе наодинці з нашим сином. Я не можу повірити в те, що довіряла тобі! Про що я тільки, в біса, думала?