Він приносить кухоль чаю і тарілку яблучних млинців із корицею та заохочує мене сісти в ліжку.
— А тепер подивимось, що ти про них скажеш. Це рецепт мого батька.
Я сідаю і відкушую шматочок: так, вони справді чудові — солодкі, терпкі, маслянисті й дуже смачні, навіть кращі за чуррос.
— Вони неймовірні.
Він нахиляється й цілує мене.
— Там на плиті є ще. Я зателефоную тобі з дороги й розповім, про що дізнаюся.
Мені трохи сумно, що він їде. Муситиму вбити цілий день до початку вечірки о третій. Але відчуваю, що Адріана неможливо відмовити від поїздки, що він зубами вхопиться за будь-яку зачіпку, щоб мені не довелось їхати зі Спрінґ-Брука.
Проводжу ранок, пакуючи свої речі. Це не займає багато часу. Шість тижнів тому я приїхала в Спрінґ-Брук із секондхендівською валізою і купкою одягу. Тепер, завдяки щедрості Керолайн, мій гардероб значно побільшав, але обновки скласти нікуди. Тому я дуже ретельно згортаю сукні по п’ятсот доларів кожна й кладу їх у сорокалітровий пластиковий мішок для сміття — те, що мої подруги в «Тихій гавані» охрестили «валізою тверезого способу життя».
Потім взуваю кросівки й виходжу на останню пробіжку околицями. Намагаюсь не думати про те, як сильно я сумуватиму за Спрінґ-Бруком — за всіма цими маленькими магазинчиками й ресторанчиками, розкішно прикрашеними будинками, чудовими газонами й садами. Я була в квартирі Рассела в Норрістауні — його район і близько не нагадує цей. Рассел живе на десятому поверсі багатоповерхового будинку поряд з офісним парком і центром виконання замовлень
Мабуть, вечірка біля басейну — це такий красивий жест. Керолайн розвішує кілька гірлянд навколо заднього дворика, а потів вони з Тедді напинають саморобний банер із написом: «Дякуємо, Меллорі». Тед і Керолайн чудово вдають, що мене не звільняли. Ми всі поводимось так, ніби я йду за власним бажанням, і це трохи знижує рівень ніяковості. Керолайн хазяйнує на кухні, готуючи їжу, а я плаваю в басейні разом із Тедом і Тедді. Ми втрьох влаштовуємо жартівливі перегони, в яких Тедді постійно примудряється перемагати. Я цікавлюсь вголос, чи не потрібна Керолайн якась допомога — може б, їй хотілося трохи поплавати, — і раптом розумію, що ніколи не бачила її в басейні.
— У неї від води сверблячка, — каже Тедді.
— Хлор, — пояснює Тед. — Я пробував відрегулювати баланс
О четвертій я все ще не отримую звісток від Адріана. Уже збираюсь відправити йому повідомлення, коли з дворика гукає Керолайн, що вечеря готова. Вона поставила на стіл глеки з крижаною водою і свіжовичавленим лимонадом, а ще цілу гору здорової їжі — смажені на грилі креветки на шпажках, салат із цитрусових з морепродуктами і тарілки зі свіжоприготованими на пару кабачками, шпинатом і кукурудзою в качанах. Очевидно, що вона доклала чимало турботи й зусиль до всього цього, і я відчуваю, що Керолайн почувається винною за те, що звільнила мене. Починаю роздумувати над тим, чи не перегляне вона моє майбутнє. Можливо, в мене ще є шанс залишитись. Тедді жваво розповідає, як він провів цілий день на пляжі й у парку розваг. Він детально розказує мені про кімнату сміху, про автодром, про краба в океані, який щипав його за маленькі пальчики. Його батьки теж навперебій діляться своїми історіями, і здається, що ми ведемо пречудову сімейну розмову, а все немов знову стало так, як було раніше.
На десерт Керолайн приносить шоколадні лавові вулкани — мініатюрні бісквітні тістечка, наповнені липким теплим ганашем, увінчані кульками ванільного морозива. Вони приготовані настільки досконало, що коли я відкушую перший шматочок, то буквально задихаюсь.
Усі сміються з моєї реакції.
— Вибачте, — кажу я. — Але нічого смачнішого в житті не їла.
— О, це чудово, — промовляє Керолайн. — Я рада, що ми можемо завершити літо на цій високій ноті.
І тут я розумію, що нічого не змінилось.