— А ми зробили це. Ми їхали всю ніч.
— Це інший континент. На шляху — величезний океан.
— Там побудовано підводний тунель, — запевняє він. — Із супертовстими стінами для захисту від морських чудовиськ.
— Ти просто поводишся по-дурному зараз.
— Запитай мого тата, Меллорі! Це правда!
А потім я чую, як на опалубці басейну дзвонить мій телефон. Я увімкнула його на повну гучність, щоб не пропустити дзвінок від Адріана.
— Я зараз повернусь, — кажу до Тедді.
Перекидаюсь із плота у воду й пливу до стінки басейну, але не встигаю. Коли я дотягаюсь до телефону, виклик переходить у голосову пошту.
Я бачу, що Адріан надіслав мені фотографію. Це літня темношкіра жінка в тонкому червоному кардигані, яка сидить в інвалідному візку. Вона дивиться порожнім поглядом, але волосся в неї акуратно підстрижене. Вигляд має непоганий, схоже, за нею добре доглядають.
Потім надходить наступне фото — та сама жінка позує разом із темношкірим чоловіком років п’ятдесяти. Він обіймає жінку й спрямовує її увагу на камеру, щоб вона дивилася в об’єктив.
Адріан знову телефонує.
— Ти отримала мої фотографії?
— Хто ці люди?
— Це Долорес Джин Кемпбел і її син Кертіс. Дочка і внук Енні Барретт. Я оце провів із ними дві години. Кертіс щонеділі приїжджає провідати маму. А ми все неправильно зрозуміли.
Цього не може бути.
— Енні Барретт була темношкірою?
— Ні, але вона точно не угорка. Жінка народилась в Англії.
— Вона англійка?
— Її внук стоїть біля мене. Я дам слухавку Кертісу, і він сам тобі все розкаже, гаразд?
Тедді дивиться на мене з басейну, йому нудно, він хоче щоб я швидше повернулась і погралась із ним. Я самими губами вимовляю слова «п’ять хвилин», він вилазить на пліт і починає молотити по воді маленькими ніжками, пересуваючись разом із плотом по басейну.