— Будь обережний, бережись злодія. Але хто цей злодій? Що він украв?
У цій головоломці так багато частинок, що в мене починає боліти голова. Здається, що ми намагаємось вставити квадратний кілочок у круглий отвір або шукаємо дуже просте рішення для дуже складної проблеми. Я так сильно намагаюся зосередитись і думати, що дуже дратуюсь, коли починає дзвонити телефон, збиваючи мене.
Але потім бачу ім’я на визначнику номера.
Будинок для літніх людей «Притулок для спочинку», місто Акрон, штат Огайо.
24
— Це Меллорі?
— Так.
— Привіт. Це Джелісса Белл із «Притулку для спочинку», Акрон. Ви телефонували вчора стосовно місіс Кемпбел.
— Так, справді. Я можу з нею поговорити?
— Знаєте, це складно зробити. Я можу передати слухавку місіс Кемпбел, але розмова у вас навряд чи вийде. У неї остання стадія деменції. Я п’ять років була її опікуном, і майже щоранку вона мене не впізнавала. Дуже сумніваюсь, що ця жінка зможе відповісти на ваші запитання.
— Мені потрібна лише загальна інформація. Ви часом не знаєте імені її матері?
— Вибачте, люба, не знаю. Але якби й знала, то не могла б вам цього сказати.
— А вона ніколи не згадувала про спадок? Про те, що отримала велику суму грошей від тітки Джин?
Жінка сміється.
— Ну, такого я вам
— Авжеж. Вибачте.
Схоже, вона чує розпач у моєму голосі, бо пропонує компроміс:
— Завтра у нас із полудня до четвертої — години відвідування. Якщо ви справді хочете поговорити з місіс Кемпбел, то можете прийти, і я вас познайомлю. Для наших пацієнтів відвідувачі корисні. Це підтримує активність мозку, змушує нейрони працювати. Просто не плекайте великих сподівань, гаразд?
Я дякую їй за витрачений на мене час і кладу слухавку. До Акрона звідси добрих шість годин, а в мене є лише ніч і завтрашній день, щоб переконати Максвеллів, що я кажу правду. Пояснюю все Адріану, і він погоджується, що не варто витрачати час на ризиковані плани.
Якщо рішення моєї проблеми існує, то доведеться шукати його просто тут, у Спрінґ-Бруці.