Я простягаю руку й копирсаюсь у нашому арсеналі камінців і тенісних м’ячиків, аж поки не знаходжу зламану стрілу — короткий розколотий стержень із пірамідальним наконечником. Я знаю, що це непридатна зброя, але коли в руці щось тримаєш — будь-що, — то якось спокійніше.
І ось я бачу, як вона йде. Керолайн уже на моховому мосту, наближається до нас, освітлюючи стежку ліхтариком. Я шепочу Тедді, що нам треба поводитись дуже тихо. Кажу, що зараз ми побачимо його маму, але він має пообіцяти нічого не говорити. І, на щастя, він нічого не запитує, бо вона пробирається стежкою і зупиняється просто під нашим деревом. Звіддаля чується гомін — чоловічі голоси, крики. Собачий гавкіт. Керолайн обертається і дивиться в тому напрямку. Схоже, вона розуміє, що має дуже мало часу. Я така налякана, що затамовую дух і так міцно притискаю Тедді до себе, що той не втримується і тихенько скрикує протестуючи.
Керолайн дивиться вгору. Вона спрямовує ліхтарик на дерево, і його світло таке яскраве, що мені доводиться затулити очі.
— О Тедді, слава Богу! Ось ти де! А мамуся тебе скрізь шукає! Що ти там робиш?
Я бачу, що вона й досі тримає пістолет у другій руці, і несе його так недбало, наче це айфон або пляшка з водою.
— Стій тут, — кажу до Тедді.
— Ні, Тедді, будь ласка, там небезпечно, — каже Керолайн. — Меллорі помиляється. Ти маєш спуститися, і ми відведемо тебе додому. Ти зараз повинен бути в ліжку!
— Не рухайся, — наполягаю я. — Тут ти в безпеці.
Але я відчуваю, як він сіпається до неї — інстинктивно, приваблений звуком її голосу. Міцніше обхоплюю його за пояс, і мене вражає тепло, яке йде від тіла. Він увесь горить, ніби в гарячці.
— Тедді, послухай мене, — каже Керолайн. — ти повинен відійти від Меллорі. Вона дуже хвора. У неї був так званий психічний зрив. Саме тому вона обмалювала стіни. Меллорі вкрала цей пістолет у Міці й поранила ним твого татка, а тепер хоче забрати тебе собі. Поліція вже приїхала, зараз вони шукають нас. Отож злазь звідти. Ми підемо й розповімо їм, що сталося. Залиш Меллорі на дереві, і виправмо все це.
Але Керолайн нізащо не залишить мене на дереві. Вона вже розповіла мені надто багато. Вона назвала ім’я справжньої матері Тедді. Її звали Марґіт Барот, її вбили біля озера Сенека. Якщо в поліції проведуть хоча б поверхове розслідування моєї історії, то зрозуміють, що я кажу правду. У Керолайн немає іншого вибору, окрім як убити мене. Тільки-но вона змусить Тедді злізти з дерева. А потім спробує представити все як самозахист. І я ніколи не дізнаюсь, чи зійде їй це з рук, бо буду мертва.
— Ну ж бо, любий. Нам треба йти. Скажи «до побачення» і спускайся.
Малий виривається з моїх обіймів і ковзає по гілці.
— Тедді, ні!
І коли він озирається, я бачу білки його очей. Зіниці закотилися під лоба. Простягнувши праву руку, він вихоплює в мене стрілу, а потім стрибає з дерева. Керолайн здіймає руки, ніби думає, що справді зможе його впіймати. Натомість вона падає під його вагою, гепнувшись навзнак. Пістолет і ліхтарик вилітають з її рук і зникають десь у кущах. Із жаским глухим звуком жінка приземляється на спину, притискаючи Тедді до грудей, захищаючи його від падіння.
— Ти в порядку? Тедді, любий, з тобою все гаразд?
Він підводиться, так що його тіло опиняється верхи на талії Керолайн. Вона все запитує, чи все з ним гаразд, і тут він встромляє стрілу їй у шию збоку. Я не думаю, що вона усвідомлює, що її поранено, аж поки він не виймає стрілу й не встромляє її знову ще три рази,
Я вигукую: «Ні!» — але Тедді не зупиняється — чи, радше, Марґіт не зупиняється. Вона не може контролювати все тіло свого сина — лише його праву руку, але раптовість стає її перевагою, і тепер Керолайн задихається і захлинається власною кров’ю. Гавкіт собак гучнішає, їх приваблює шум боротьби. Люди ось-ось вибіжать сюди з лісу. Вони гукають, що йдуть нам на допомогу, просять, щоб ми зчиняли більше шуму. Я швидко злізаю з дерева й відриваю Тедді від тіла Керолайн. Його шкіра на дотик дуже гаряча, ніби горщик з окропом на плиті. Подолана Керолайн лежить на спині, стискаючи залишки шиї, а Тедді весь заюшений кров’ю. Вона в його волоссі, скрізь на обличчі, стікає по піжамі. І раптом до мене якимось чином повертається здатність чітко думати, і я розумію, що сталося. Марґіт урятувала моє життя. І якщо я не діятиму дуже швидко, Тедді решту свого життя проведе в якомусь спецзакладі.
Він і досі тримає стрілу в правій руці. Я піднімаю його й міцно притискаю до себе, так щоб кров перейшла з його одягу на мій. Потім несу стежкою до берега Королівської річки. Ступаю у воду, і моя нога вгрузає в мохоподібну мулку тванюку. Я роблю наступний крок, ще один, пробираюсь усе глибше й глибше, аж поки вода сягає до пояса, і від її холоду Тедді приходить до тями. Його зіниці повертаються на місце, тіло обм’якає в моїх руках. Він впускає стрілу, але мені вдається впіймати її, поки та не впала у воду й не зникла з поля зору.
— Меллорі? Де ми?