Тедді наляканий. Уявіть, що ви отямились від трансу й опинились у темному лісі по шию в холодному струмку.
— Усе добре, Ведмежатку.
Я бризкаю водою йому на щоки, змиваючи найгустішу закипілу кров.
— У нас усе буде гаразд. Усе буде чудово.
— Ми спимо?
— На жаль, ні, хлопчику. Це все насправді.
Він вказує на берег річки.
— А чому там собака?
Це великий пес, чорний ретривер. Він розлючено сопе й гавкає як божевільний. З лісу вибігають чоловіки, одягнені у світловідбивний одяг, розмахують ліхтариками.
— Знайшов їх! — кричить чоловік. — Жінка з дитиною, на березі струмка!
— Міс, ви поранені? У вас кровотеча?
— З дитиною все гаразд?
— Тепер ви в безпеці, міс.
— Дозвольте, ми вам допоможемо.
— Ну ж бо, хлопче, простягни руку.
Але Тедді ще міцніше обнімає мене за талію і притуляється до стегна. Ще більше полісменів і ще більше собак поспішають сюди з дальнього берега річки, наближаючись до нас з усіх боків.
А потім здалеку чується жіночий голос:
— У мене ще один! Доросла жінка, пульс і дихання відсутні, множинні ножові поранення!
Тепер вони нас оточили, коло ліхтариків звужується. Не зрозуміло, хто тут головний, бо всі говорять одночасно: «Усе гаразд, ви в порядку, тепер ви в безпеці», — але вони бачать всю оту кров на нашому одязі, і я розумію, що всі збіса налякані. І Тедді також. Я шепочу йому на вухо:
— Усе гаразд, Ведмежатку. Вони тут, щоб допомогти нам.