— Ні, нічого такого.
— Я серйозно, Квінн. Це було б нормально. Враховуючи обставини. Стрес через нову роботу, нові умови життя.
— Моя пам’ять у нормі. У мене давно вже не було цих проблем.
— Добре, добре, добре. — Тепер я чую, як він друкує на комп’ютері, вводячи зміни в мою таблицю тренувань. — У Максвеллів є плавальний басейн, так? Тобі можна ним користуватися?
— Звісно.
— Ти знаєш його довжину? Приблизно?
— Може, метрів із дев’ять.
— Я тобі скину електронкою кілька відео з
— Авжеж.
Таки щось у моєму голосі йому не зовсім подобається.
— І телефонуй, якщо тобі щось знадобиться, добре? Я не в Канаді. Я за сорок хвилин від тебе.
— Не хвилюйтеся, тренере. У мене все гаразд.
6
Плавець із мене ніякий. У дитинстві недалеко від нас був публічний басейн, котрий влітку нагадував справжню божевільню, де сотні дітей, зчиняючи безугавний оглушливий вереск, стояли впритул одне до одного в брудній воді завглибшки з метр. Які там кола «намотувати» — ледве вдавалося подрейфувати на спині. Мати попереджала нас із сестрою не опускати голови під воду, бо боялась, що вчепиться кон’юнктивіт.
Тож я не дуже рвуся виконувати нові вправи Рассела. Уже аж о десятій наступного вечора таки вирушаю до басейну. Після настання темряви задній двір Максвеллів перетворюється на дивне місце. Ми живемо під боком у Філадельфії, але в цей вечірній час здається, що ми в якійсь далекій сільській глушині. Світять лише місяць, зірки й галогенні лампи на дні басейну. Вода якась моторошно-потойбічна. Її поверхня — мерехтлива, неоново-блакитна — нагадує радіоактивну плазму, що кидає дивні тіні на задню частину будинку.
Вечір досить теплий, і зануритись у прохолодну воду — справжня насолода. Та коли я виринаю ковтнути повітря, то можу заприсягнутися, що ліс значно поближчав, ніби всі дерева разом проповзли вперед. Навіть хор цвіркунів зазвучав голосніше. Я розумію, що це просто ілюзія, що новий кут зору сплющив моє сприйняття глибини, стерши метрів п’ять трави між огорожею басейну й межею лісу. Та це все одно збиває з пантелику.
Хапаюся за край басейну й хвилин із п’ять розминаюсь, дригаючи у воді ногами. У великому будинку в усіх кімнатах першого поверху світиться, і мені видно кухню, однак я не бачу ані Теда, ані Керолайн. Мабуть, сидять собі в барлозі, попиваючи вино й читаючи книжки, як, власне, й проводять усі вечори.
Після розігріву відштовхуюсь від стіни й починаю з недбалого гребка вільним стилем. Планую десять кіл — туди й назад — уздовж басейну. Але на середині третього кола розумію, що стільки не пропливу. Мої дельтовидні й триголові м’язи палають; уся верхня частина тулуба геть не у формі. Навіть литки надто напружені. Я гребу щосили, щоб закінчити четверте коло, і на середині п’ятого мушу зупинитись. Чіпляюсь за край басейну й з останніх сил намагаюсь відхекатись.
І тоді з боку лісу я чую тихеньке
Такий звук буває, коли людина всією вагою навалюється на суху гілку й щосили давить на неї, аж поки деревина не трісне. Повертаюсь у тому напрямку й напружено вдивляюсь у темряву, але не бачу нічого. Зате чую, як щось — чи хтось, — м’яко ступаючи по сухому листю, прямує до мого котеджу…