— Як водичка?
Обертаюсь і бачу Теда, котрий відчиняє хвіртку в огорожі басейну. Чоловік без сорочки, у плавках і з перекинутим через плече рушником. Він тренується вечорами кілька разів на тиждень, але я ніколи не бачила його так пізно. Підпливаю до драбини й кажу:
— Я саме виходила.
— Не треба. Там повно місця. Починай звідти, а я почну звідси.
Він кидає рушник на стілець, а тоді просто робить крок з краю басейна — падає у воду, навіть не здригнувшись. І за його командою ми починаємо пливти наввипередки, але з різних кінців басейну. Теоретично, ми мали з ним розминутися лише раз посередині басейну, але Тед пливе з такою божевільною швидкістю, що за якусь хвилину обганяє мене на коло. Він у прекрасній формі. Його обличчя майже весь час занурене у воду, так що я просто не розумію, як він дихає. Він рухається, як акула, майже беззвучно, тимчасом як я молочу по воді руками й ногами, ніби п’яний пасажир круїзного лайнера, що впав за борт. Я роблю наостанок три кола, а Тед за цей час пропливає ще шість і фінішує поряд зі мною.
— Ви просто неперевершені, — кажу йому.
— У старших класах я був ще кращий. Мав неймовірного тренера.
— Заздрю. Я вчуся за допомогою
— Тоді можу дати непрохану пораду. Ти занадто багато дихаєш. Треба дихати через один гребок. Увесь час ліворуч або праворуч — як зручніше.
Він заохочує мене спробувати, тож я відштовхуюсь від стінки й перепливаю басейн, користуючись його підказкою. Результати миттєві. Я дихаю вдвічі менше, а рухаюсь удвічі швидше.
— Ну що, краще?
— Набагато краще. Ще якісь секрети?
— Ні, я лише дав тобі свою найкращу пораду. Плавання — це єдиний вид спорту, де тренер шпетить тебе за те, що ти дихаєш. Але якщо повправляєшся, у тебе краще виходитиме.
— Дякую.
Я хапаюсь за драбину й вибираюсь із води з наміром іти вже додому. Мій купальник задирається, і я тягну руку вниз, щоб повернути його на місце, але, очевидно, роблю це не досить швидко.
— Гей, «Флаєрс», уперед, — каже Тед.
Він має на увазі маленьке татуювання біля основи мого стегна. Це балухата фізіономія Ґрітті — пухнастого помаранчевого талісмана команди НХЛ Філадельфії. Я старалась приховувати його від Максвеллів, і тепер злюсь на себе, що піймала таку ґаву.
— Це помилка, — кажу йому. — Щойно назбираю грошей, то зведу його лазером.
— Але ти любиш хокей?
Я хитаю головою. Ніколи не грала в хокей. Навіть жодної гри не дивилась. Але два роки тому подружилась із чоловіком, набагато старшим за мене, в якого була невгасима любов до цього виду спорту й вільний доступ до ліків, що відпускаються за рецептом. Ісаак мав тридцять вісім років, а його батько грав за «Флаєрс» ще в 1970-х. Він заробив купу грошей і помер молодим, тож Ісаак потихеньку розтринькував свій статок. Нас жило двоє у квартирі Ісаака. Валялись на підлозі, час од часу ділили його постіль, і загалом я зробила татуювання, щоб вразити його, сподіваючись, що він подумає, буцімто я крута, і дозволить ошиватися в нього. Але план провалився. Мені довелося чекати п’ять днів, щоб зняти пов’язку, а за цей час Ісаака заарештували за зберігання наркотиків, і його домовласник викинув усіх нас назад на вулицю.