— Це Керолайн Максвелл?
Пояснюю, що я няня, і вона запевняє, що нічого нагального не сталося. Каже, що телефонує, щоб особисто привітати Максвеллів у шкільній системі.
— Я люблю спілкуватися з усіма батьками перед початком навчання. Зазвичай у цей час у них багато клопоту.
Записую її ім’я і номер телефону й обіцяю передати це повідомлення Керолайн. Трохи згодом на кухню забрідає Тедді з новим малюнком. Він кладе його лицьовою стороною на стіл і вилазить на стілець.
— Можна мені зеленого перцю?
— Звичайно.
Зелений болгарський перець — улюблений перекус Тедді, тож Керолайн купує його дюжинами. Я дістаю з холодильника одну перчину, мию холодною водою і вирізаю плодоніжку з насінням. Потім зрізаю вершечок і отримую таке собі кільце, яке нарізаю смужками «на один укус».
Ми сидимо за столом, він радісно наминає свій перець, і тут я звертаю увагу на його останній малюнок. На ньому зображений чоловік, який іде спиною вперед через густий непролазний ліс. Він тягне за кісточки жінку, волоче її безживне тіло по землі. А на задньому тлі, між кронами дерев, видніється серпик місяця і багато маленьких мерехтливих зірок.
— Тедді? Що це?
Він знизує плечима:
— Гра.
— Яка гра?
Він хрумає смужку перцю і відповідає жуючи:
— Аня розігрує історію, а я її малюю.
— Як у
Тедді пирхає і розбризкує крихти зеленого перцю по всьому столу.
—
Я лагідно вмовляю його заспокоїтись і пийнути водички.
— Почни із самого початку, — кажу якомога рівнішим тоном. Не хочу, щоб з мого голосу було помітно, що я не тямлюся від жаху. — Поясни мені правила цієї гри.
— Я ж казав тобі, Меллорі. Аня розігрує якусь історію, а мені треба її намалювати. І все. Ось така гра.