— Чотири милі. Тридцять одна хвилина.
— Ти втомилась?
— Ні, я в порядку.
— Готова піддати трохи жару?
Я не можу відірвати погляду від малюнка, від плутанини чорного волосся, яке тягнеться за тілом жінки. Що за дитина це малює?
— Квінн?
— Так… Вибачте.
— Усе гаразд?
Я чую писк комара і щосили б’ю себе по правій стороні обличчя. Потім дивлюсь на долоню, сподіваючись побачити розмазану темну пляму, але шкіра чиста.
— Усе добре. Трохи стомилась.
— Ти щойно сказала, що
І він починає говорити трохи швидше, ніби раптом розуміє, що щось відбувається:
— Як до тебе ставиться родина?
— Вони фантастичні.
— А дитина? Томмі? Тоні? Тобі?
— Тедді. Він чудовий. Нам весело.
Якоїсь миті вирішую розповісти Расселу про ситуацію з Анею, але не знаю, з чого почати. Якщо я візьму й просто зараз викладу йому правду, він вирішить, що я знову почала вживати наркотики.
— У тебе бувають глюки? — запитує він.
— Які глюки?
— Провали в пам’яті? Забудькуватість?