Приховані малюнки

Того вечора я взуваю гарні кросівки й вирушаю на пробіжку. Чекаю, поки зовсім стемніє, але надворі все ще душно й важко. Чудово відчувати, що ти переборюєш себе, що ти біжиш, долаючи біль. У Рассела є приказка, яка мені подобається. Він каже: ми не знаємо, що може витримати наше тіло, поки не встановимо до нього жорстких вимог. Тож цього вечора я дуже вимогливо ставлюся до себе. Роблю прискорення тротуарами району туди й назад, пробігаю крізь морок між світлом вуличних ліхтарів і крізь скупчення світлячків, повз безперестанне гудіння центральних кондиціонерів. Я долаю 5,2 милі за тридцять вісім хвилин і йду додому, почуваючись неймовірно виснаженою.

Знову приймаю душ — цього разу в маленькій, тісній ванній котеджу, — а потім готую собі просту вечерю: розігріту в мінідуховці заморожену піцу й двісті грамів морозива Ben & Jerry’s на десерт. Я відчуваю, що заслужила це.

Коли з усім закінчено, вже по дев’ятій. Я вимикаю все світло, крім лампи на нічному столику. Лягаю з телефоном на велике біле ліжко і на каналі Hallmark вмикаю фільм «Зимове кохання». Однак зосередитись важко. Чи тому, що я вже бачила його раніше, чи тому, що його сюжет нагадує з дюжину інших фільмів Hallmark, — хтозна. До того ж у котеджі душнувато, тож я встаю і розсуваю штори.

Біля вхідних дверей розташоване велике вікно, у мене над ліжком — трохи менше, і вночі я тримаю їх відчиненими, щоб був маленький протяг. Стельовий вентилятор крутиться повільно й ліниво. Надворі, в лісі, сюрчать цвіркуни, й іноді я чую, як у гущавині скрадаються дрібні тваринки, обережно ступаючи по опалому листю.

Я повертаюсь у ліжко й знову вмикаю фільм. Чи не щохвилини якийсь метелик, приваблений світлом, вдаряється об віконну сітку. У стіну, позаду ліжка, щось стук-стук-стукає, але я знаю, що то просто гілка. З трьох боків котедж обступають дерева, і, коли здіймається вітер, вони дряпають гілками стіни. Я кидаю погляд на двері, щоб переконатись, що ті зачинені. Так і є, але замок дуже слабенький, рішучого зловмисника не зупинить.

І тоді я чую звук, схожий на високочастотне дзижчання, ніби просто біля вуха літає комар. Я відганяю його, але за кілька секунд він знову повертається — сіра цятка, яка мозолить мені очі в полі мого периферичного зору, і ніяк її не дістанеш. Я знову згадую лікарку з Пенсильванського університету і той дослідницький експеримент, якого насправді не було.

І це перша ніч, коли мені здається, що на мене хтось дивиться.

5

Вихідні минають досить спокійно. Керолайн і Тед часто планують різні сімейні заходи — їздять на узбережжя на пляжний день або водять Тедді по музеях міста. Вони завжди запрошують і мене, але я не хочу втручатися в їхній сімейний час. Натомість просто тиняюся по своєму котеджу, шукаючи якогось заняття, бо «бездіяльні руки — приманка для спокуси». Суботнім вечором, коли мільйони молодих людей по всій Америці п’ють, фліртують, сміються і кохаються, я рачкую у своєму санвузлі з пульверизатором, наповненим відбілювачем Clorox, і відшкрібаю осад з підлоги ванної. Неділі не набагато кращі. Я побувала в усіх місцевих церквах, але поки нічого не «зростається». У кожній спільноті я завжди років на двадцять молодша від усіх, і геть не приємно, коли інші парафіяни витріщаються на мене, ніби на якийсь зоологічний курйоз.

Іноді в мене виникає спокуса повернутися в соціальні мережі, відновити акаунти в інстаграмі й фейсбуці, але всі мої NA[15]-консультанти попередили триматися від них подалі, пояснюючи, що ці сайти самі собою можуть викликати залежність і шкодять самооцінці молодої людини. Тож я намагаюсь втішатися простими радощами реального життя: бігаю, готую їжу, ходжу на прогулянки.

Але найбільше мені подобається, коли вихідні закінчуються і можна нарешті повернутися до роботи. У понеділок вранці я приходжу в головний будинок і знаходжу Тедді під кухонним столом, де він грається з пластмасовими домашніми тваринами.

— Привіт, Ведмедику! Як справи?

Він піднімає пластмасову корову й мукає.

— Без жартів, ти що, перетворився на корову? Ну що ж, значить, сьогодні я буду нянею не для дитятка, а для телятка! Як цікаво!

Керолайн мчить кухнею, стискаючи ключі, мобільник і кілька тек, напханих паперами. Вона питає, чи не можу я вийти з нею у фоє на хвилинку. Коли ми відходимо на безпечну відстань від Тедді, жінка пояснює, що він обмочив постіль і його простирадла зараз у пральній машині.

— Ти б не могла покласти їх у сушарку, коли вони виперуться? Я вже застелила його ліжко новими.

— Звичайно. А з ним усе гаразд?

— У нього все добре. Просто зніяковів. Останнім часом це часто трапляється. Стрес від переїзду. — Вона хапає сумку із шафи в коридорі й чіпляє на плече. — Тільки не обмовся, що я тобі щось сказала. Він не хоче, щоб ти знала.

— Ані слова не скажу.

— Дякую, Меллорі. Ти моя рятівниця!