Приховані малюнки

— І хто цей чоловік?

— Не знаю.

— Цей чоловік завдав Ані болю?

— Звідки ж я знаю? Але це не Pictionary! Аня не може грати в настільні ігри.

А потім він знову плюхається на стілець, підкошений новим нападом реготу — такого блаженно-безтурботного сміху, який можна почути лише від дітей. Він настільки радісний і щирий, що може приспати всі мої тривоги. Тедді явно нічого не гнітить. У нього чудовий настрій, як і в будь-якої звичайної дитини. Подумаєш, ну, створив він собі якогось уявного друга, і вони граються в якісь уявні ігри — чи велике диво?

 

Він усе ще товчеться на стільці, коли я підводжусь і йду через кухню з малюнком у руці. В шухляді з до­кументами Керолайн тримає теку з файлами, куди попросила мене складати малюнки Тедді, щоб згодом вона могла сканувати їх собі на комп’ютер.

Але Тедді бачить, що я роблю.

Він перестає хихотіти й хитає головою.

— Цей малюнок не для мами й тата. Аня каже, що хоче, щоб він був у тебе.

Цього вечора я йду за кілька кілометрів од дому до великого торговельного центру з відділом електроніки Best Buy і витрачаю частину зарплати на дешевий планшетний комп’ютер. Повертаюсь у котедж о восьмій вечора. Замикаю двері, перевдягаюсь у піжаму, а потім укладаюсь у ліжко зі своєю новою іграшкою. Налаштування планшета й підключення його до мережі Wi-Fi Максвеллів займає кілька хвилин.

Пошук за моїм запитом «Енні Барретт» видає шістнадцять мільйонів результатів: весільні реєстри, архітектурні фірми, магазини Etsy, уроки йоги й десятки профілів LinkedIn. Шукаю далі за запитами: «Енні Барретт + Спрінґ-Брук» і «Енні Барретт + Художниця» і «Енні Барретт + мертва + вбита», але жоден із цих запитів не дає нічого корисного. В інтернеті немає згадок про її існування.

Знадвору, просто в мене над головою, щось ударяється в москітну сітку. Я знаю, що це один із тих товстих коричневих метеликів, яких повно в лісі. За кольором і текстурою вони схожі на кору дерева, тож легко ховаються, але з мого боку сітки видно тільки їхні слизькі сегментовані черевця, три пари лапок і два вусики, що постійно сіпаються. Я стукаю по сітці й струшую їх, але вони просто літають неподалік кілька секунд і знову повертаються. Я боюсь, що ці комахи знайдуть у сітці якусь дірку, пролізуть усередину, обсядуть мою лампу біля ліжка і напхом у неї напхаються.

Поряд із лампою лежить призначений мені малюнок, на якому Аню волоком тягнуть через ліс. Може, я даремно взяла його собі? Може, слід було віддати його Керолайн, як тільки вона зайшла в дім? Або ще краще — можна було його зіжмакати й запхати у відро зі сміттям. Мені з душі верне від того, як Тедді намалював її волосся — відразливо довгі чорні пасма, які тягнуться за тілом, ніби нутрощі. Щось верещить на нічному столику, я зіскакую з ліжка й аж тоді розумію, що то лише мій телефон — дуже гучна мелодія вхідного дзвінка.

— Квінн! — голос Рассела. — Я не дуже пізно телефоную?

Це таке типове запитання Рассела. Зараз лише двадцята сорок п’ять, але він виступає за те, що кожен, хто серйозно ставиться до своєї фізичної форми, вже о двадцять першій тридцять має лежати в ліжку з вимкненим світлом.

— Нормально, — кажу йому. — Щось сталося?

— Я телефоную з приводу твого підколінного сухожилля. Днями ти казала, що розтягла його.

— Зараз уже краще.

— Скільки ти сьогодні пробігла?