Яруга закурив, ховаючи в долонях вогник сірника. Він знову зняв трубку. Скрипнула телефонна ручка.
— Алло-о-о, пошта-а-а? — запитав Яруга. У трубці пролунало щось нерозбірливе.
— Говорить начальник повітового управління держбезпеки Яруга. Зробіть ласку, запросіть до телефону пана Рокиту…
Альберт закусив губу. Присунув голову до самого обличчя Яруги.
— Рокита слухає.— Тепер він виразно чув кожне слово. — Чого тобі треба від мене?
— Рокита? Послухай, Рокито… Поцілуй мене в…
Сказавши це, Яруга кинув трубку. Сова вдарив кулаком по столу.
— Люди добрі, дайте мені Кужавку! Я розтерзаю, розіпну його, шкуру з нього здеру!
Яруга скомандував:
— Сова, марш на свою позицію! Майоре, чому ви не біля кулемета? Зараз усе почнеться знову…
Бій тривав до другої ночі. Обстановка ускладнювалася нічною темрявою і зручними вогневими позиціями обох сторін. Під час запеклої чотиригодинної стрілянини з банди Рокити був убитий тільки один чоловік, кількість поранених лишилася невідомою. Втрати другої сторони складали троє вбитих: вартовий, один співробітник у званні хорунжого[21] і Крихняк.
На світанку, коли Альберт добирався на віллу Рачинської, Рокита по виході з міста напоровся на військову частину з Корпусу внутрішньої безпеки, яка поверталася з нічної облави. У перестрілці загинуло десятка півтора бандитів, десятеро були взяті в полон. Але сам Рокита з основними своїми силами відійшов у ліс. Наступного дня в місті стало відомо, що три вантажні машини з озброєними робітниками із шкіряного заводу наскочили на засідку. Живим ніхто з них не повернувся.
— Коли я почула перші постріли, згадала: адже пан Альберт пішов у місто, — розповідала Рачинська. — Стріляли цілу ніч. Я ні на хвилину не заплющила очей. Все про вас думала…
— А я повернувся живий і здоровий.
Вони обідали в кімнаті поряд з вітальнею. Була вже четверта дня. Альберт устиг виспатися, скупатись у ванній. Та, незважаючи на це, він почував себе втомленим. Відколи приїхав у Р., жодна ніч не минула спокійно. Піднявши келих з червоним вином, він помітив, що рука в нього тремтить, як у алкоголіка.
— Кажуть, ніби Лондон присвоїв Рокиті звання генерала. Це нагорода за наліт на наше місто. Ви тільки подумайте: із поручників одразу в генерали. Я розреготалася, почувши це. Мій чоловік був до війни майором. Закінчив військову академію. А цей Рокита? Адже він звичайнісінький собі вчитель. І раптом — генерал. За що? Не штука захопити місто. Куди важливіше зуміти втримати його, правда ж?
Альберт кивнув.
— Зрештою, наскільки я знаю, крім будинків пошти і в"язниці, Рокиті нічого не вдалося захопити. Йому вчинили опір повітовий комітет партії, управління держбезпеки і відділення міліції. А ви де перебули нічну стрілянину?
— В управлінні держбезпеки.
— Ви?.. — Рачинська не зуміла приховати страху. — Ви з УБ?
ebooksa