— Як ви, напевно, знаєте, є серйозні підстави припускати, що Хосе Браго живий, — почав я. — Можливо, він навіть ховається тут, в інституті.
Альберді уважно дивився, на мене.
— Це саме говорила й ваша знайома. Але я вважаю, що це неможливо, — заперечив він досить категорично. — Я бачив Хосе після смерті… Врешті, я його ховав.
— І ви впевнені, що то були останки Браго?
— Я просив, щоб ненадовго відкрили труну. Правда, Хосе дуже змінився, як завжди буває після тривалої виснажливої хвороби. Але це, безперечно, був він.
— А ви… торкалися останків? Альберді неспокійно ворухнувся.
— Отже, ви й це знаєте? — спитав він тихо.
Я зрозумів — він думає про щось інше, ніж я.
— Ви робили над ним останнє помазання? Але то байдуже. Нам хочеться знати, чи ви впевнені, що останки не були загримовані? Або навіть… чи не була це вощана лялька?
— Ну що ви! — з жахом заперечив Альберді і враз похопився, мовби прагнучи якнайшвидше скинути з себе тягар — Ви гадаєте, що я не мав права… Ні, я мав На це право! Я мав право вчинити над ним таїнство умовно. Я розмовляв з ним перед смертю і маю підстави припускати, що він вернувся в лоно святої церкви…
— Це цікаво! То ви його бачили перед смертю?!
— Не зовсім. Він помер через два тижні.
— І ви добре розгледіли його? Це був той самий чоловік?
Альберді замислився.
— Правду кажучи, — почав він згодом поволі, ніби вагаючись… — у кімнаті було напівтемно. Хосе не зносив світла. І голова в нього була кругом забинтована. Невдовзі перед цим йому зробили операцію… Але обличчя я бачив. Те саме, що й після смерті… Ні, це був він, — рішуче додав Альберді. — Передусім голос. Той самий голос, та сама манера говорити… Поза всяким сумнівом.
— Ніхто не стане брати під сумнів того, що ви бачили в лікарні Хосе Браго, йдеться тільки про те, чи пізніше, коли він помер і коли ви відкрили труну, в ній були останки того самого чоловіка.
Священик знову завагався.
— Тоді я не мав жодного сумніву. Але… тепер… коли поміркувати… не впевнений. Але то справді був труп!
— Інститут Бурта — медична науково-дослідницька установа… — мовив я лаконічно.
— Я дивуюся Боннардові… — зітхнув Альберді.
ebooksa