— Ні. Я з нею навіть не говорив… Зрештою… на мою думку… мати є мати. І я сказав Хосе: доти, доки не знаю, що написано в заповіті, не можу цього зробити.
— І що він вам відповів?
— Я вже не пам"ятаю. В усякому разі, мою відмову він сприйняв спокійно. Навіть погодився зі мною. Потім… я вже не пригадаю, як це було… ми перейшли на філософські проблеми. І саме тоді вія заговорив про… вічне життя. Сказав, що вірить… у його можливість.
— А ви переконані, що він мав на гадці потойбічне життя в релігійному значенні цього слова? Що то не була в певному смислі метафора?
— То не, була метафора. Правда, він тут же додав, що католицькі філософи і навіть взагалі будь-яка релігія розуміють вічне життя неправильно… Але я певен, що він сприймав його як незаперечний факт, як реальність! А в його вустах це означало величезний крок уперед… до бога!
— Розумію. Але про існування бога, зв"язок душ із богом, рай… Ви мене розумієте?
— Авжеж. Ви надто багато вимагаєте, сеньйоре адвокате. Хосе Браго — це була горда і вперта душа… До того, якщо навіть він починав розуміти вічну істину, то, безумовно, не міг говорити про це тією самою мовою, що й простий селянин із Пунто-де-Віста чи навіть ви або я… Він мусив би це перекласти на мову власних понять… О, так. Хоч він і разу не промовив слова «бог», я знав — він його шукає, він нарешті починає його помічати, відчувати його ласку. Скажу вам, я навіть сподівався: в заповіті буде щось на зразок визнання віри. На жаль, йому, мабуть, забракло відваги на вирішальний крок…
— А чи не казав він вам чогось про… ціну, якою треба платити за безсмертя? — запитав я, уважно дивлячись в обличчя Альберді. Я помітив — очі його враз розширилися, виказуючи величезний подив.
— Звідкіля…. ви… знаєте? — через силу прошепотів він.
— Ви читали «Поріг безсмертя»?
— А що це? Якась книжка? — здивовано запитав священик.
— Останній роман Браго. Точніше, останній з надрукованих Боннардом. Він вийшов два тижні тому.
— На жаль… Я рідко буваю в місті. Навіть не знав, що вийшов новий роман Хосе.
— Ви мусите його прочитати. Якнайшвидше! Як на мене, в ньому можна знайти ключ до загадки Браго. І… що це, по суті, його… визнання віри, — додав я, опустивши очі. І хоч я намагався сказати це якомога природніше, проте в моєму голосі мимоволі забриніла іронія.
Однак Альберді був так схвильований новиною, що не помітив цього.
— Я повинен прочитати його. Сьогодні ж. По обіді поїду до міста…
— Я бачив цю книжку у да Сільва. Може, ви попросите в нього?
Священик підозріло глянув на мене.
— Я волів би… — він завагався. — Зрештою, хай і так. Пошлю паламаря з листом.
— Можливо, да Сільва буде при ексгумації?