— Хто повідомив пресу? — запитав Кастелло, підозріло дивлячись на мене й де Ліма, але отець Алессандрі, що стояв обіч нього, спробував зам"яти інцидент.
— Це не біда. Він напевно вже більше не з"явиться. Та й, зрештою, навряд чи йому вдалося зробити більше одного знімка…
Тим часом професор Гомез із асистентом і дантистом підійшли до труни й схилилися над прахом. Кастелло й де Ліма теж наблизилися. Проте з мене було годі, і я відійшов до Альберді, що стояв осторонь.
Ще здалеку я помітив: священик блідий, як мрець. Справді, Альберді ледве стояв на ногах. Я запропонував одвести його додому, і він радо згодився.
Я взяв його під руку, і ми поволі рушили до виходу. Обидва мовчали, хоч запитання так і просилися на язик. Однак я відчував — зараз не час починати розмову.
Біля брами на нас чекала несподіванка. Поруч поліцейського, що сумлінно охороняв вхід од непроханих гостей, стояло троє чоловіків з фотоапаратами й магнітофонами. Перш ніж ми встигли збагнути, в чому річ, вони обступили пас. Заклацали апарати, посипалися запитання. На нещастя, поліцейський уже встиг сказати, хто йде разам зі мною.
— Можна попрохати вашу превелебність про інтерв"ю для нашої радіостанції? — кричав кремезний рум"янощокий репортер, підсовуючи під ніс Альберді мікрофона… — Це ви причетні до навернення Хосе Браго?
Альберді напівпритомно глянув на нього.
— Я?.. Я?.. — він позадкував.
— Будь ласка, ваша превелебність, хоч кілька слів для «Ультіма Хора», — наступав другий журналіст.
— Сеньйори! Хіба ви не бачите, що святий отець себе погано почуває?! — гнівно вигукнув я, відпихаючи репортерів.
— Всього кілька слів. Ви востаннє сповідали Хосе Браго, правда?
— Пропустіть нас! — проштовхувався я до церковних дверей, тягнучи за собою Альберді.
— Розійдіться! Сеньйори, прошу розійтися! — кричав поліцейський.
— То, може, хоч ви щось скажете? — знову підскочив до мене репортер. — З якою метою провадиться ексгумація? Чи є вже результати? Чи правда, що останки Браго зникли?
— Відійдіть, будь ласка!
Я вштовхнув Альберді до притвору і грюкнув дверима перед самісіньким носом невідчепних репортерів.
На щастя, вони не зважилися зайти всередину храму…
Священик, важко дихаючи, стояв під стіною. Я провів його в ризницю, але він не хотів там лишатися, певне, побоюючись нової навали репортерів.
Через бічні двері ми вийшли в сад. Минуло, напевно, хвилин двадцять, аж поки ми дісталися попівства. Альберді ледве йшов. Майже щокроку ми мусили відпочивати.
ebooksa