— Навряд. То ви кажете, ця книжка… — він запитливо дивився на мене.
Старий годинник, що стояв у кутку, почав видзвонювати десяту. Чекаючи, коли стихнуть останні удари, я роздумував, чи варто розкривати Альберді всі ті сумніви, які виникли в мене за останні кілька хвилин.
— Цей роман, як і решта творів Браго, сповнений філософських алегорій і складної символіки. Я спробую в загальних рисах розповісти зміст, а ви вже самі розберетеся. У принципі, це психологічні переживання сліпого художника. Точніше, спершу він ще бачить і тільки згодом, працюючи над найвидатнішим твором свого життя — гігантським настінним розписом, — починає поволі втрачати зір. Про такий, твір художник мріяв багато років, борючись із злигоднями, нуждою, байдужістю, нерозумінням. І ось, коли він опинився на порозі здійснення своєї мрії, вона стає для нього недосяжною.
— Браго теж поволі втрачав зір, — промовив священик. — Але це стало помітно за кілька тижнів до смерті. Я щось не дуже розумію…
— Послухайте далі. Це ще не все. Це тільки перша частина книжки. У другій частині розвиток дії набирає несподіваного повороту. Сліпий художник здобуває славу і багатство, але зовсім не за картини, написані тоді, коли він ще бачив, а за ті полотна, що їх він малював уже… сліпим, намагаючись приховати від усіх, особливо від коханої жінки, своє каліцтво. Отже, герой роману в принципі домагається того, до чого прагнув. Але його не тішить перемога. Його мучить питання, чи справді картини, які він зараз створює, можна вважати прекрасними, чи просто сам факт, що їх малював сліпий, — справжня причина успіху й визнання. На жаль, сам він уже ніколи не зможе оцінити їх…
— І це вже все?
— Ні. Є ще третя частина. Знову дія розвивається ніби навпаки. Довкола картин сліпого художника точиться дискусія. Однак дискусія ця досить дивна: кожен з учасників доводить, що картини являють собою зовсім інше, ніж досі мовилося. Але всі сходяться на тому, що твори мають високі художні достоїнства і всі… сумніваються в тому, що художник справді був сліпий, коли писав їх. Герой роману, прагнучи довести, що вони не мають рації, зголошується намалювати нову картину в присутності експертів. Експерименту чекають з великим інтересом. Опріч того, це чудова реклама для імпресаріо художника. Відмова за таких обставин — справжнє самогубство, але все-таки художник не з"являється перед експертами. Він теж ставить експеримент: чи картини й далі викликатимуть подив,» коли він не з"явиться, — і вже цим доводить, що якби він був сліпий, то не зміг би малювати. Але й у такий спосіб художник не може дійти істини. Тоді він починає підозрювати: все, що він чує, — фікція, гра, інсценізована з тією метою, щоб він не надломився, втративши, як сліпий, усі надії. І все-таки він не виказує своїх сумнівів і працює далі. Чому — не знає сам. Можливо, хоч би тільки тому, що жінка, яку він кохає і котра, як він гадає, є, власне, ініціаторкою цієї фікції, не повинна сумніватися в тому, що він щасливий. Так кінчається роман.
— Дивна книжка… — зітхнув Альберді. — Одначе ви казали: це свого роду визнання віри. Проте я не зовсім розумію, що все це має спільного з вічним життям, вірою і релігією?
— Я переказав тільки сюжет. А по суті все обертається навколо проблеми безсмертя. Звідки й назва книжки. Це безсмертя треба розуміти, мабуть, теж символічно. Він мріє про безсмертя, яке полягає не тільки в вічності його творів у людській пам"яті, але й таке, що грунтується передусім на їхній здатності хвилювати людей, радості спілкування з ними. Але це теж, мабуть, лише одна з характерних особливостей роману. Так гадаю не тільки я, а насамперед сеньйорина Далі. Втрата зору, на її думку, в даному разі — свого роду символ смерті.
— Я «е зовсім розумію…
— Напевно, я не дуже ясно висловлююся. Зрештою, переказати важко, треба прочитати самому. Тоді ви відчуєте: автор мав на увазі саме це, а не щось інше, хоч він ніде конкретно про це не говорить. Герой весь час перебуває на порозі безсмертя і не може його переступити. Йому здається, що цей поріг уже позаду, а потім виявляється, що це самообман. До того за безсмертя він безнастанно мусить платити певну ціну, дедалі вищу. Ця ціна врешті-решт — свідомість власного існування, коли вважати, що продовження творчості є саме цим існуванням, цим продовженням спроб досягти безсмертя. Ви мене розумієте?
Альберді мовчав, мимоволі злегка киваючи головою в такт якимось своїм думкам, потім невпевнено промовив:
— Я мушу неодмінно прочитати сам… — він ще раз кивнув. головою. — Однак, мені здається, ви маєте слушність… А я був нерозумний… Яка простодушність, — гірко зітхнув він. — Я не розумів, про що він говорив… Цікаво все-таки, коли Хосе це написав? — раптом сказав він звичайним діловим тоном.
— Сеньйорина Далі стверджує, що «Поріг безсмертя» — один з найпізніших творів Браго. Можливо, він закінчив цю книжку перед самою смертю, коли, певна річ, відкинути фантастичні припущення, ніби останні книжки Браго — наслідок роботи машини, що пише в його стилі.
— Доктор Далі говорила про це. Але з усього, що ви мені зараз сказали, я роблю висновок: це неможливо. Я скоріше починаю вірити, що Хосе живий, а в його могилі спочиває прах іншої людини.
Я глянув на годинника. Комісія могла прибути з хвилини на хвилину, а я не встиг з"ясувати навіть половини питань, що мали вирішальне значення для моєї дальшої поведінки. Слід було поквапитись.
— Повернімось до початку нашої розмови. Мене цікавить молодший Браго.
Альберді неспокійно порушивсь.
— Слухаю вас…
— Скажіть, Маріо й справді страждає якимись психічними розладами?
ebooksa