в’язниці.
Джо уважно оглянув м’який еластичний браслет на своїй руці. Енергопостачання автономне, розраховане на
десять років. І Джо подумки похвалив винахідників: ловко вигадано. І взагалі, чого тільки не придумає людина,
щоб обмежити волю людині. Голубе вічко блимало, ніби підморгувало до засудженого: що, попався?
Невідь чому засудженому стало весело і легко.
Так легко, ніби скінчилося одне житя і має початися нове - краще і змістовніше. Одна біда: в новому житті у
нього вже нікого не буде. Тільки він. Сам-один. У попередньому житті у нього був друг, і того він втратив. А втім,
Х’юлетт Кларнес віднині мільйонер, очевидно, вже став членом клубу “1000000”, і йому тепер не до якогось там
приватного детектива, що має десять років відбувати ув’язнення у своїй квартирі. То чим же йому займатися
впродовж десяти років? Хіба що вдатися до спогадів і утнути щось на зразок “Записок приватного детектива”? Але
про це - потім. Як набридне самотність. А перші місяці, можливо, й роки він буде відпочивати, адже попереду його
чекає цілих десять років бездіяльності, а простіше - ледарювання. Він холостяк, у квартирі в нього не плачуть діти
і ніяка жінка не пиляє його, що того й того немає... Ні він не зобов’язаний про когось піклуватися, ні про нього
ніхто не зобов’язаний турбуватися. Хіба що поліція. Навіть білизну не треба прати: тканини, з якої вона
виготовлена (як і увесь одяг) самоочищаються і не вбирають запахів, поту чи жиру. Здорово! Хоч тут йому
полегкість буде. Ну, а решта... Хоча з рештою він розбереться потім.
Тепер треба з’ясувати: чому це йому стало так весело і легко?
Так весело і легко, що захотілося побігати, пострибати і взагалі - утнути щось таке... таке... Ну хоча б якийсь
розвеселий вибрик. Ну вже захотілося, ну вже захотілося!..
Джо схопився з крісла і закрутився по кімнаті.