Все тут йому звичне, знайоме до дрібниць - десять кроків у довжину, сім у ширину. Ліворуч - телестіна, яку він,
щоправда, вмикає рідко - від телепередач тупієш.
Над столом екран відеозв’язку (до речі, чудовий шпигун і наглядач), а над екраном - полиці із словниками та
різною довідковою літературою, сувенірами. Під протилежною стіною - акваріум із барвистими тропічними
рибками, далі камін, ще далі диван-ліжко, застелене вовняним пледом. Біля нього - столик з газетами та
журналами, стіл, крісло, на стіні картини і мачете. Мачете він привіз із Латинської Америки, як почепив його
десять літ тому на стіну, так і висить досі. На підлозі - палас. В ніші - шафа, в стіні замасковано сейф, у ньому
пістолет, куленепробивний одяг, різні папери. А на столі найбільша його радість - альбоми з репродукціями картин
визначних художників минулих сторіч.
Джо механічно гортає альбом (який папір, які фарби, яке бездоганне поліграфічне виконанання, яка ціна!), але
зосередитись, як раніше, не може.
Його кудись тягне, щось хочеться утнути таке... незвичайне. Ось вийде він із своєї в’язниці, і все. А чому б і ні?
Він не тільки арештант, а одночасно й начальник в’язниці. Арештант не має права виходити з в’язниці, а начальник
має. От він і вийде не як арештант, а як начальник в’язниці.
Щось наспівуючи, Джо виходить у передпокій і відчиняє вхідні двері. Робить на веранді крок, другий...
Нічого особливого...
Голубе вічко на браслеті спокійно собі сяє.
Зробив третій крок - нічо...
І в ту ж мить голубе вічко на браслеті заблимало-запульсувало тривожно і почувся мікрофонний голос:
- Увага! Увага! Вмикаю систему нуль! Ув’язнений номер 3542475, ви зробили три кроки із зони ув’язнення.