– То ви цього шукаєте? Крові?
– Кров – причина літератури, а не навпаки.
– Я в цьому не переконана.
– Здається мені, ви навчалися в колегіумі черниць.
– То були чорношкірі дами. Вісім років.
– Чи правду кажуть, що учениці монастирських колегіумів плекають найпотаємніші бажання, у яких соромляться зізнатися навіть самим собі?
– Ладна об заклад побитися, що вам дуже хотілося б про це знати.
– Закладайтеся й можете поставити всі свої фішки на «так».
– Чого ви там іще навчилися у своєму курсі прискореної теології для збуджених умів?
– Майже нічого більше. Мої перші висновки залишили в мені присмак банальності й непослідовності. Усе це й так здавалося мені досить очевидним без необхідності зазирати в енциклопедії та читати трактати про те, як янголи можуть лоскотати людей, можливо, тому, що я неспроможний заходити своїм розумом далі, аніж сягають мої забобони, а можливо, тому, що тут не йдеться про зрозуміння, і суть радикальної проблеми полягає лише в тому, вірити чи не вірити, не намагаючись з’ясовувати, чому я вірю або не вірю. Ну, як вам моя риторика? Вражає чи не вражає?
– У мене від неї шкіра стала гусячою. Шкода, що я не була з вами знайома тоді, коли навчалася в школі чорних пожадань.
– А ви жорстока жінка, Евлаліє.
Біблотекарка весело засміялася й подивилася мені у вічі довгим поглядом.
– Скажіть-но мені, Іґнатіусе Б., хто наповнив вам серце такою люттю?
– Бачу, ви вмієте читати не тільки книжки.
Ми сиділи за столом кілька хвилин, дивлячись, як снують туди-сюди офіціанти в залі «Каси Леопольдо».
– А вам щось відомо про розбиті серця? – запитала в мене бібліотекарка.
Я заперечливо похитав головою.
– Насправді вони розбиваються лише раз. Усе інше – подряпини.
– Напишіть про це у своїй книжці.
ebooksa