Гра янгола

– Мені байдуже, що тобі подобається, а що – ні. Іди до своєї кімнати й дай мені чóртів спокій.

Вона спробувала всміхнутися, та, коли я простяг до неї руку, очі їй наповнилися слізьми. Вона схопила мою тарілку та свою й побігла на кухню. Я почув, як тарілки попадали в зливальницю, а через кілька секунд двері її спальні зачинилися зі стуком. Я зітхнув і пригубив вино, келих із яким залишився стояти на столі. Це був вишуканий трунок, принесений із крамниці батьків Ізабелли. Через мить я підійшов до дверей її кімнати й легенько постукав кісточками пальців. Дівчина не озвалася, проте я чув, як вона схлипує в кімнаті. Я хотів відчинити двері, але дівчина замкнулася зсередини.

Я піднявся в кабінет, який після того, як моя помічниця тут попрацювала, пахнув свіжими квітами й був схожий на каюту розкішного трансокеанського лайнера. Ізабелла впорядкувала всі книжки, повитирала пилюку, тож тепер усе тут стало блискучим і незнайомим. Стара друкарська машинка «Андервуд» здавалася витонченою скульптурою, а літери на клавішах можна було прочитати без жодних труднощів. Стосики акуратно складених аркушів лежали на столі разом із резюме, зробленими зі шкільних релігійних текстів і катехізисів, та кореспонденцією дня. З філіжанки для кави стриміли дві сигари, від яких линули чудові пахощі. Одне з чудес Карибського архіпелагу, яке нишком приніс батькові Ізабелли один його знайомий із тютюнової фабрики. Я взяв одну сигару й припалив. Її гарячий духмяний запах давав підстави вважати, що в ньому поєдналися всі ті аромати та отрути, яких людина може бажати для того, щоб померти в мирі. Я сів за стіл і переглянув денну пошту. Я знехтував усі листи, крім одного, у конверті з пергаменту кольору вохри, надписаного тим каліграфічним почерком, який би я тепер упізнав де завгодно. То було послання від мого нового видавця й мецената Андреаса Кореллі, у якому він пропонував мені зустрітися в неділю опівдні на вершині вежі нової підвісної канатної дороги, яка тепер висіла над Барселонським портом.

Вежа Сан-Себастьян підіймалася на сто метрів заввишки посеред плутанини кабелів та металевих конструкцій. Досить було тільки глянути на неї, і голова вже йшла обертом. Лінія підвісної канатної дороги була збудована до відкриття Всесвітньої виставки, тієї, що поставила все з ніг на голову й спричинилася до появи в Барселоні багатьох дивовижних споруд. Підвісна канатна дорога перетинала гавань Барселонського порту, починаючись від цієї першої вежі до вежі центральної, схожої на Ейфелеву, що правила за меридіан, від якого підвішені над порожнечею кабіни долали другу половину свого шляху до гори Монтжуїк, де було розташоване серце виставки. Це чудо техніки обіцяло можливість помилуватися краєвидами міста, які були раніше доступні лише дирижаблям, птахам із великим розмахом крил та кулькам граду. Але як на мене, то людина й чайка були створені не для того, щоб жити в одному повітряному просторі, і коли я ступив у ліфт, який підіймався на вежу, то відчув, що шлунок у мене стиснувся до розмірів горошинки. Підйом здався мені нескінченним, мене нудило від торохтіння цієї мідної клітки.

Я побачив, що Кореллі дивиться в одне з вікон, з яких було видно гавань порту й усе місто, милуючись щоглами та вітрилами, які ковзали поверхнею моря. На ньому був костюм із білого шовку, а в руці він тримав посипаний цукровою пудрою пончик, який проковтнув із вовчою жадібністю. Я кахикнув, і мій шеф обернувся, поблажливо усміхаючись.

– Чудовий краєвид, вам не здається? – запитав у мене Кореллі.

Я кивнув головою, білий, мов аркуш пергаменту.

– Ви боїтеся висоти?

– Я істота, створена жити на поверхні землі, – відповів я, намагаючись не підходити до вікна надто близько.

– Я дозволив собі купити квитки на подорож туди й назад, – повідомив мене він.

– Ви зробили мені велику приємність.

Я пройшов за ним до місточка, який вів до кабіни, що відходила від вежі й зависала на висоті майже в сотню метрів протягом часу, що здався мені нескінченно довгим.

– Як ви провели тиждень, Мартін?

– За читанням.

Він подивився на мене коротким поглядом.

– З вашого знудженого вигляду я бачу, що читали ви не Александра Дюма.

– Ні, я читав твори нудних академіків, що пишуть прозою твердою, наче цемент.

– А, ви звернулися до інтелектуалів. А ви ще хотіли, щоб я когось із них найняв. Чому, чим менше має людина сказати, тим помпезніше й педантичніше вона це каже? – запитав Кореллі. – Вони хочуть у такий спосіб обманути світ чи самих себе?

– Мабуть, і те, і те.

Хазяїн віддав мені квитки й сказав, щоб я йшов перший. Я передав квитки службовцеві, який тримав дверцята кабіни відчиненими, і увійшов до неї без будь-якого ентузіазму. Я вирішив сісти в центрі, якнайдалі від вікон. Кореллі всміхався, наче дитина, опанована захватом.