Гра янгола

– Сеньйор Мартін? Я вас не впізнав… Як там дівчинка?

Я зітхнув.

– Дівчинка здорова й перебуває в цілковитій безпеці в моєму домі. Вона ще спить, і, слава Богу, її честь залишилася недоторканою.

– Бог вас винагородить.

– Вам, я бачу, байдужісінько до того, де вона є й що з нею відбувається, але все ж таки я просив би вас зробити мені таку ласку й забрати її сьогодні, бо інакше мені доведеться набити вам пику, і не боюся я вашої дубельтівки.

– Моєї дубельтівки? – розгублено перепитав крамар.

Його дружина, маленька жіночка з нервовим поглядом, спостерігала за нами, визираючи з-поза завіси, яка затуляла заднє приміщення крамниці. Щось мені підказало, що стріляти в мене сьогодні не будуть. Дон Одон, засопівши, важко опустився на стілець.

– Я нічого більше не хотів би, сеньйоре Мартін. Але дівчинка не хоче з нами жити, – сказав він із розпачем у голосі.

Переконавшись, що крамар не мерзотник і що Ізабелла мене одурила, я пожалкував про свій різкий тон.

– То ви не виганяли її з дому?

Дон Одон розплющив свої великі, як блюдця, очі. У них застиг вираз болю. Його дружина ступила крок уперед і взяла чоловіка за руку.

– Ми трохи посварилися. Сказали одне одному те, чого не повинні були казати ні ми, ні вона. Але, схоже, дівчині нічого так не хотілося, як утекти з дому… Вона сказала, що піде й ми більше ніколи її не побачимо. У її матері серце мало не розірвалося. Я підвищив голос і сказав, що ми віддамо її в монастир.

– Аргумент не з найкращих, щоб переконати сімнадцятирічну дівчину, – зауважив я.

– Це було перше, що спало мені на думку, – захищався крамар. – Як би я міг віддати її в монастир?

– З того, що я довідався про її вдачу, вам би, думаю, знадобився для цього цілий полк жандармерії.

– Я не знаю, що вам розповіла дівчина, сеньйоре Мартін, але ви їй не вірте. Ми люди не дуже освічені, але й не якісь страховища. Я вже не знаю, як поводитися з нею. Я не належу до тих чоловіків, які можуть скинути пасок і літерами крові навчити свою дитину слухатися батьків. А моя жінка, що тут стоїть, нездатна накричати навіть на кота. Я не знаю, звідки в нашої доньки такий характер. Думаю, від того, що вона читає надто багато. І нас попереджали про це черниці. А мій батько, царство йому небесне, казав: у той день, коли жінки навчаться читати й писати, світ стане з ніг на голову.

– Ви великий мислитель, сеньйоре батьку, але це не розв’язує ані вашу проблему, ані мою.

– А що ми можемо зробити? Ізабелла не хоче залишатися з нами, сеньйоре Мартін. Вона каже: ми тупі, ми не розуміємо її, бо хочемо поховати в цій крамниці… А хіба я не хотів би її зрозуміти? Я працював у цій крамниці, відколи мені виповнилося сім років, від світанку до сутінок, і єдине, що я розумію, – це те, що світ – жахливе місце й дуже небезпечне для дівчини, яка витає в хмарах, – сказав крамар, прихиляючись до якоїсь діжки. – Найбільше я боюся, що, коли примушу її повернутися, вона втече вже насправжки й потрапить у руки якого-небудь… Навіть думати про це боюся.

– Це правда, – докинула його дружина, яка розмовляла з ледь відчутним італійським акцентом. – Повірте, дівчина розбила нам серце, але вона вже не вперше тікає з дому. Вона вдалася в мою матір, що мала неаполітанський характер…

– О, mamma! – сказав дон Одон, нажаханий на саму згадку про свою тещу.