Гра янгола

– Ізабелло, – покликав я її.

Вона не відповіла й увійшла до своєї кімнати.

– Ізабелло! – повторив я, підвищивши голос.

Вона скинула на мене ворожим поглядом і зачинила за собою двері. Я почув, як вона переставляє речі в спальні, і підійшов до дверей. Постукав. Вона не відповіла. Постукав знову. І знову марно. Відчинив двері й побачив, що вона складає речі у свою сумку.

– Що ти робиш? – запитав я.

– Я йду від вас, ось що я роблю. Я йду й залишаю вас із миром. Чи з війною, яка вам, певно, ближче до душі.

– А можна тебе запитати, куди ти йдеш?

– А яка вам різниця? Це запитання риторичне чи іронічне? Вам, безперечно, однаково, куди я піду, але я й сама цього не знаю, бо я ж дурна й пришелепувата.

– Ізабелло, зачекай хвилинку й…

– Не турбуйтеся за сукню, я зараз її скину. І комплект із перами я вам поверну, бо я ними не користувалася й вони не подобаються мені. Банальна дитяча іграшка.

Я підійшов до неї й поклав руку їй на плече. Вона відстрибнула від мене, ніби до неї доторкнулася змія.

– Не чіпайте мене.

Я мовчки відступив до дверей. В Ізабелли тремтіли руки й губи.

– Ізабелло, пробач. Я не хотів образити тебе.

Вона подивилася на мене зі слізьми в очах і з гіркою усмішкою.

– А ви більш нічого й не робите. Відколи я тут. Ви тільки й знали, що ображати мене й ставитися до мене так, ніби я нещасна ідіотка, яка нічого не розуміє.

– Пробач, – повторив я. – Не складай свої речі. Не йди.

– Чому?

– Тому що я тебе прошу.

– Якщо я захочу, щоб мене жаліли й турбувалися про мене, то я знайду це в іншому місці.