Гра янгола

– Справа не в жалості й не в турботі, хоч ти, можливо, і ставилася до мене саме так. Я прошу тебе залишитися тому, що це я ідіот і не хочу залишатися сам-один. Я не можу залишатися сам-один.

Вона впустила сумку на ліжко й подивилася на мене. Сльози в неї висохли, і тепер у її очах був лише гнів, який вона накопичила в собі за стільки днів. Я проковтнув слину.

– Оскільки ми тепер граємося в правду, то я хочу вам сказати, що ви завжди залишатиметеся сам-один. Ви залишатиметеся сам-один тому, що ви не вмієте ані любити, ані зважати на почуття іншої людини. Ви схожі на цей дім, від якого в мене волосся стає сторч. Я тепер не дивуюся ні тому, що ваша сеньйорита в білому вас покинула, ні тому, що вас кидають усі інші. Ви нікого не любите й нікому не дозволяєте любити себе.

Я дивився на неї, розгублений і пригнічений, так, ніби щойно мене відлупцювали і я не міг зрозуміти, звідки посипалися ці удари. Я шукав слова, але з мене вихоплювалося лише якесь нерозбірливе белькотіння.

– Тобі справді не подобається комплект пер? – були перші слова, які я спромігся проартикулювати.

Ізабелла стомлено закотила очі.

– Не робіть обличчя побитого собаки, бо, хоч я й ідіотка, але не настільки.

Я мовчав, обпершись об одвірок. Ізабелла дивилася на мене поглядом, у якому співчуття змішувалося з недовірою.

– Я не хотіла сказати нічого поганого про вашу подругу, ту, яку бачила на фотографії. Пробачте.

– Не проси пробачення. Це правда.

Я опустив погляд і вийшов із кімнати. Я втік у кабінет і став дивитися на темне місто, закутане в туман. Через мить почув її невпевнені кроки на сходах.

– Ви там, нагорі? – гукнула вона.

– Так.

Ізабелла увійшла до кабінету. Вона переодяглася й змила з обличчя сльози. Усміхнулася мені, і я всміхнувся їй у відповідь.

– Чому ви такий? – запитала вона.

Я стенув плечима. Ізабелла підійшла й сіла на підвіконня поруч зі мною. Ми споглядали тишу й темряву, які висіли над дахами старого міста, не відчуваючи потреби щось говорити. Через мить Ізабелла всміхнулася й подивилася на мене.

– А чи не припалити нам одну з тих сигар, які вам подарував мій батько й не розкурити її вдвох?

– Ні.

Ізабелла поринула в одну зі своїх мовчанок. Іноді дивилася на мене й усміхалася. Я позирав на неї скоса й розумів, що тільки тоді, коли дивився на неї, мені було не так важко повірити, що залишилося щось добре й пристойне в цьому паскудному світі й, на щастя, у мені самому.

– Ти залишишся? – запитав я.