Гра янгола

– Він сказав, що був ним зачарований іще з дитинства й завжди мріяв про те, щоб у ньому жити. Дон Дієґо мав такі химери. Іноді він здавався дитиною, готовою все віддати за просту ілюзію.

Я не сказав нічого.

– А ви там добре почуваєтеся?

– Пречудово. А вам відомо щось про того власника, у якого купив дім сеньйор Марласка? Про такого собі Бернабе Масота?

– То був один із тих, що забагатіли в Америці. Він не прожив у тому домі й однієї години. Він купив його, коли повернувся з Куби, і будинок стояв порожній протягом років. Я не знаю чому. Він жив у домі, який побудував для себе в Ареніс-де-Мар. А будинок із вежею продав за два реали. Не хотів нічого знати про нього.

– А перед ним?

– Здається, у ньому жив один священнослужитель. Єзуїт. Я не зовсім певен. Справами дона Дієґо опікувався мій батько, і, коли той помер, він знищив усі архіви.

– А навіщо він це зробив?

– Через те, про що я вам уже розповідав. Щоб уникнути зайвих чуток і зберегти добру пам’ять про свого друга, я думаю. Річ у тім, що він мені ніколи нічого не розповідав про це. Мій батько не належав до тих людей, котрі пояснюють свої вчинки. У нього були свої міркування. Добрі міркування, я не сумніваюся. Дон Дієґо був його великим другом, а не лише компаньйоном, і вся та історія завдала великого смутку моєму батькові.

– А що сталося з єзуїтом?

– Якщо не помиляюся, то в нього були серйозні дисциплінарні проблеми з орденом. Він був другом Жасінто Вердаґера, і, думаю, його приплутали до деяких справ, які приписували тому чоловікові.

– Заклинання злих духів.

– Певно, то були пусті балачки.

– Як міг єзуїт, вигнаний з ордену, дозволити собі такий дім?

Валера знову стенув плечима, і я подумав, що він дійшов до своєї межі.

– Я хотів би допомогти вам більше, сеньйоре Мартін, але не знаю як. Повірте мені.

– Дуже дякую за те, що ви подарували мені стільки свого часу, сеньйоре Валера.

Адвокат кивнув головою й натиснув кнопку дзвінка, умонтовану в письмовий стіл. У дверях з’явилася секретарка, яка мене прийняла. Валера подав мені руку, і я потиснув її.

– Сеньйор Мартін іде. Проведіть його, Маргарито.

Секретарка кивнула головою й зробила те, що він просив. Перш ніж вийти з кабінету, я обернувся й подивився на адвоката, який стояв перед портретом батька. Я йшов за Маргаритою до самих дверей і, коли вона вже почала зачиняти їх за мною, подарував їй найневиннішу з моїх усмішок.