– Він у самому розквіті життя. Ти ж начебто казала, що тобі подобаються чоловіки зрілого віку.
– Не смійтеся.
– Ізабелло, я не та людина, яка має наказувати тобі, що ти повинна робити.
– Та невже?
– Дай-но мені закінчити. Я хочу тільки сказати, що між сином Семпере й тобою щось є. Якщо ти запитуєш моєї поради, то я тобі скажу, що ти маєш дати йому нагоду. Більше нічого. Якщо в один із цих днів він захоче зробити перший крок і запросить тебе, скажімо, обідати, прийми його запрошення. Може, між вами виникне розмова, ви ліпше пізнаєте одне одного й станете добрими друзями, а може, і ні. Але я переконаний у тому, що Семпере дуже порядний чоловік, що його інтерес до тебе цілком щирий, і я наважуся припустити, що якби ти трохи подумала, то зрозуміла б, що в глибині душі ти також щось відчуваєш щодо нього.
– У вас надто багато фантазій.
– Щодо Семпере – зовсім ні. І я вважаю, що не шанувати почуття приязні та щирого захвату, яке він плекає до тебе, було б ницістю. А ти людина не ница.
– Це сентиментальний шантаж.
– Ні, це життя.
Ізабелла пропалила мене поглядом, я всміхнувся їй у відповідь.
– Принаймні закінчуй вечеряти, – промовив я тоном наказу.
Я з’їв усе, що було в мене на тарілці, витер її хлібом і зітхнув із полегкістю.
– Що там у тебе на десерт?
Після вечері я покинув Ізабеллу міркувати над своїми сумнівами й тривогами в залі для читання й піднявся до свого кабінету у вежі. Дістав фотографію Дієґо Марласки, яку позичив мені Сальвадор, і поклав її під настільною лампою. Потім окинув поглядом стосик блокнотів та окремих аркушів із записами, що їх я збирав для свого хазяїна. Досі відчуваючи на своїх руках холод від ножів і виделок Дієґо Марласки, я без жодних труднощів уявив собі, як він сидить тут, дивлячись, як і я, понад дахами кварталу Рібера. Я взяв навмання одну зі своїх сторінок і почав читати. Слова й фрази були мені знайомі, адже я сам їх придумав і написав, проте тривожний і темний дух, який їх живив, здався мені більш чужим, аніж будь-коли. Я впустив аркуш на підлогу й підвів погляд, щоб побачити своє віддзеркалення в шибці вікна – незнайомця на тлі синього мороку, який огорнув місто. Я знав, що не зможу працювати в цю ніч, що буду неспроможний стулити бодай один абзац для свого хазяїна. Я погасив світло в кабінеті й залишився сидіти в темряві, слухаючи, як вітер шарпає віконниці, і уявляючи собі охопленого полум’ям Дієґо Марласку, що падає у води ставка, тоді як останні бульбашки повітря підіймаються з його рота, а холодна рідина наповнює йому легені.
Я прокинувся вдосвіта з болем у тілі, утиснутому в крісло в кабінеті за письмовим столом. Я підвівся, дослухаючись, як тріщать два або три зчеплення мого анатомічного механізму. Я доплентав до вікна й розчинив його навстіж. Пласкі дахи старого міста блищали від паморозі, і пурпурове небо нависало над Барселоною. Під бамкіт дзвонів церкви Санта-Марія-дель-Мар хмара з чорних крил піднялася в небо з одного голубника. Холодний і різкий вітер приніс запах молу та вугільного попелу, який викидали димарі навколишнього кварталу.
Я спустився на поверх і пішов на кухню, щоб зварити каву. Скинув поглядом на буфет і знову не зміг не відчути подиву. Після того як Ізабелла оселилася в моєму домі, мій запас продуктів став схожий на вітрину розкішної продуктової крамниці на бульварі Рамбла. Посеред усіляких екзотичних наїдків, доставлених сюди з крамниці Ізабеллиного батька, я знайшов бляшану коробку з англійським печивом у шоколаді й вирішив скуштувати його. Через півгодини, коли в моїх жилах почала пульсувати суміш цукру та кофеїну, мій мозок активно запрацював, і мені спала на думку геніальна ідея спробувати сьогодні ще більше ускладнити своє існування, якщо це мені вдасться. Як тільки відчиняться торговельні заклади міста, я навідаюся до крамниці на вулиці Принцеси, де продають товари для магів та ілюзіоністів.
– Чого це ви прокинулися о такій ранній годині?
Голос моєї совісті Ізабелла дивилася на мене з пройми дверей.
– Щоб поїсти печива.
Ізабелла сіла за стіл і налила собі у філіжанку кави. У неї був такий вигляд, ніби вона не стулила очей.
ebooksa