Першому гравцеві приготуватися

— Я знаю. Але ми можемо бути друзями, правда?

— Сподіваюсь.

— Крім того, до Третіх воріт ще далеко. Тобто, нам двом знадобилось п’ять років, щоб дістатись сюди. І якщо я знаю стратегію дизайну Галлідея, далі ставатиме лише складніше. — Вона стишила голос. — Слухай, ти впевнений, що не хочеш залишитись? Закладаюсь, ми зможемо грати одночасно. Ми б могли давати один одне поради. Я стала помічати недоліки у техніці короля…

Тепер я почувався мудаком через те, що збрехав їй.

— Це дуже люб’язна пропозиція. Але мені потрібно йти. — Я шукав слушний привід. — Мені вранці до школи.

Вона кивнула, але вираз обличчя став підозрілим. Тоді її очі розширилися, ніби в голову прийшла якась думка. Зіниці почали блукати довкола, фокусуючись на просторі перед нею, і я зрозумів, що вона дивиться на щось у вікні браузера. Через кілька секунд її обличчя спотворилось від гніву.

— Ти брехливий виродок! — закричала вона. — Нечесний мішок лайна!

Вона зробила вікно браузера видимим для мене і розвернула його. Воно показувало Табло на сайті Галлідея. Через хвилювання я й забув його перевірити.

Воно виглядало так само, як і протягом останніх п’яти років, з однією відмінністю. На самому початку списку, на першому місці, тепер з’явилося ім’я мого аватара з рахунком 10 000 балів. Решта дев’ять слотів все ще містили ініціали Галлідея, а потім нулі.

— Нічого собі, — промимрив я. Коли Анорак вручив мені Мідний ключ, я став першим мисливцем в історії, що набрав бали в змаганні. І оскільки Табло могли бачити в усьому світі, мій аватар щойно став відомим.

Я перевірив заголовки в стрічці новин, просто щоб упевнитись. Кожен з них згадував ім’я мого аватара. Щось на кшталт: «ТАЄМНИЧИЙ АВАТАР ПАРЗІВАЛЬ ТВОРИТЬ ІСТОРІЮ» або «ПАРЗІВАЛЬ ЗНАХОДИТЬ МІДНИЙ КЛЮЧ».

Я стояв приголомшений, змушуючи себе дихати. Тоді Арт3міда мене штовхнула, чого я, звісно, не відчув. Але мого аватара вона відкинула на кілька футів назад.

— Ти переміг його з першої спроби? — закричала вона.

Я кивнув.

— Він переміг у першій грі, але я виграв дві наступні. Ледве, треба сказати.

— Блііііііін! — закричала вона, стискаючи кулаки. — Як ти, чорт забирай, переміг його з першого разу? — У мене склалось враження, що вона хотіла вдарити мене в обличчя.

— Мені просто пощастило. Я колись грав у «Joust» зі своїм другом. У мене було багато практики. Впевнений, якби в тебе було стільки ж практики…

— Я тебе прошу! — прогарчала вона, піднявши руку. — Не повчай мене, добре? — Вона видала звук, який я можу описати тільки як стогін розчарування. — Я не можу в це повірити! Ти розумієш, що я намагаюсь перемогти його вже п’ять проклятих тижнів?

— Але хвилину тому ти казала, що ти тут три тижні…

— Не перебивай мене! — вона знову мене штовхнула. — Я вже місяць практикуюсь у «Joust» нон-стоп! Я навіть уві сні бачу тих клятих літаючих страусів!