Першому гравцеві приготуватися

— …і я прийшла сьогодні сюди з надією, що саме цієї ночі я нарешті переможу негідника і отримаю Мідний ключ, аж тут бачу, що хтось вже відкрив вхід. Я зрозуміла — здійснився мій найбільший страх. Хтось ще знайшов гробницю. Тож я бігла увесь шлях сюди, повністю неконтрольована. Тобто, я не була аж надто схвильована, бо не думала, що хтось може перемогти Асерерака з першої спроби, але все одно… — вона зробила глибокий вдих і раптово зупинилась.

— Вибач, — сказала вона секундою пізніше. — Я багато балакаю, коли нервуюсь. Чи коли схвильована. А зараз я ніби і те, і інше, бо помирала від бажання з кимось про це поговорити, але, зрозуміло, не могла сказати ні душі, чи не так? Не можна ж у звичайній розмові почати говорити про… — Вона знову зупинилась. — Яке я базікало! Пустомеля. Патякало. — Вона жестом застібнула рот на блискавку, закрила уявним ключем і викинула його. Не роздумуючи, я жестом впіймав ключ в повітрі та відімкнув їй рота. Це змусило її розсміятись — справжній, щирий сміх з доброю часткою хрюкання, що змусило розсміятись і мене.

Вона була чарівною. Її зухвала поведінка та швидка манера говорити нагадували мені Джордан, мого улюбленого героя зі «Справжнього генія». Я ще ніколи не відчував такого миттєвого зв’язку з іншою людиною, чи то в реальному житті, чи в ОАЗі. Навіть з Ейчем. В голові злегка паморочилося.

Коли вона перестала сміятись, то сказала:

— Мені варто налаштувати фільтр, щоб редагував мій сміх.

— Ні, не варто. У тебе досить гарний сміх, — відповів я, здригаючись від кожного вимовленого слова. — Та й у мене теж сміх дурнуватий.

Чудово, Вейде,— подумав я. — Ти щойно назвав її сміх «дурнуватим». Те, що треба.

Але вона лише сором’язливо посміхнулась та беззвучно промовила «дякую».

У мене з’явилось непереборне бажання її поцілувати. Байдуже, що це симуляція. Я набирався мужності, щоб попросити її контактну картку, коли вона простягнула руку:

— Забула представитись, — сказала вона. — Я Артеміда.

— Я знаю, — сказав я, потискаючи їй руку. — Я великий фанат твого блоґу. Відданий читач вже багато років.

— Серйозно? — її аватар, здається, почервонів.

Я кивнув.

— Для мене честь познайомитись з тобою. Я Парзіваль.

Усвідомивши, що все ще тримаю її руку, я змусив себе її відпустити.

— Парзіваль, так? — вона злегка нахилила голову. — На честь лицаря круглого столу, який знайшов Грааль, правильно? Дуже круто.

Я кивнув, тепер ще більше вражений. Мені майже завжди доводилося пояснювати людям своє ім’я.

— А Артеміда була грецькою богинею полювання, правильно?

— Так! Але правильне написання було зайняте, тож мені довелось використати цифру «3» замість «е».

— Я знаю. Ти якось згадувала про це в своєму блозі. Два роки тому. — Я мало не назвав точної дати запису в блозі, але зрозумів, що це б виставило мене дивакуватим віртуальним переслідувачем. — Ти казала, що все ще натикаєшся на нубів, які вимовляють твоє ім’я «Ар-три-міда»