Через кілька секунд у дверях з’явився силует аватара. Я збирався дістати меч, коли зрозумів, що все ще тримаю в руці Мідний ключ. Сховав його в мішечок на поясі та витягнув з піхов меч. Коли я підняв клинок, аватар заговорив.
— Хто ти в біса такий? — вимогливо запитав силует. На слух голос належав молодій жінці. Якій не терпілось влаштувати бійку.
Коли я не зміг відповісти, жіночий аватар вийшов з тіні на мерехтливе світло факелів кімнати. У неї було чорне, як смола, волосся, коротко стрижене як у Жани Д’арк, виглядала на двадцять років. Коли вона підійшла ближче, я зрозумів, що знаю її. Ми насправді ніколи не зустрічались, але я упізнав її обличчя з десятків скріншотів, які вона опублікувала на своєму блозі за останні роки.
Це була Арт3міда.
Одягнена у важку броню кольору блакитного металу, скоріше в науково-фантастичному ніж фентезі стилі. На стегнах у легкій кобурі висіли парні бластерні пістолети, а в піхвах на спині — довгий, вигнутий ельфійський меч. Вона носила гоночні мітенки та пару класичних рейбенівських окулярів. Загалом, вона виглядала як дівчина-сусідка з постапокаліптичного кіберпанку вісімдесятих. І мені це подобалось, навіть дуже. Словом, вона була гарячою.
Вона пішла до мене, каблуки шипованих берців стукали по кам’яній підлозі. Зупинилась якраз на межі досяжності мого меча, але свого не витягнула. Натомість, підняла окуляри на лоба (явна показуха — сонячні окуляри не впливали на бачення гравця) і оглянула мене згори вниз, демонстративно оцінюючи.
На мить я був настільки приголомшений, що не міг говорити. Аби перебороти параліч, нагадав собі, що аватаром навпроти мене може керувати взагалі не жінка. Ця «дівчина», в яку я вже три роки віртуально закоханий, могла виявитись жирним, волохатим хлопцем на ім’я Чак. Після такого яскравого образу я зміг зосередитись на ситуації і головному питанні:
— Проковтнув язика? — запитала вона. — Я спитала: Хто. Ти. В біса. Такий?
Як і вона, я вимкнув ім’я свого аватара. Очевидно, я хотів залишитись анонімним, особливо враховуючи обставини. Невже вона не розуміла?
— Вітаю, — сказав я, легко вклонившись. — Я Хуан Санчес Вілья-Лобос Рамірес.
Вона посміхнулась.
— Головний металург іспанського короля Карла П’ятого?
— До ваших послуг, — відповів я, посміхаючись. Вона зрозуміла мою приховану цитату з «Горця» і відповіла іншою. Це точно була Арт3міда.
— Мило, — вона глянула через моє плече, вгору на порожню платформу, а тоді знову на мене. — Ну, розказуй. Як успіхи?
— Успіхи в чому?
— Поєдинку з Асерераком? — вона сказала так, ніби це було очевидно.
Раптом я зрозумів. Вона тут вже не вперше. Я не перший мисливець, який розшифрував Лімерик і знайшов Гробницю жахіть. Арт3міда мене обійшла. І якщо вона знала про «Joust», значить вже змагалась з лічем. Але якби вона вже мала Мідний ключ, у неї не було б причин сюди повертатись. Отже, ключа в неї явно ще не було. Вона зійшлася з лічем у поєдинку і він її переміг. І вона повернулась, щоб спробувати знову. Це могла бути її восьма або й дев’ята спроба. І вона, очевидно, припускала, що він переміг і мене.
— Ей? — сказала вона, нетерпляче постукуючи правою ногою. — Я чекаю.
Я подумав про втечу. Просто пробігти повз неї, крізь лабіринт і на поверхню. Але якщо я побіжу, вона може запідозрити, що я маю ключ, і спробує мене вбити, щоб його отримати. Поверхня Людуса була чітко позначена на мапі ОАЗи як безпечна зона, тому PvP-битви не дозволялися. Але я не знав, чи це стосується даної гробниці, адже вона була під землею, і на мапі планети навіть не позначалася.
Арт3міда виглядала грізним суперником. Броня. Бластерні пістолети. І той ельфійський меч, що вона носила, міг бути магічним. Якщо навіть половина подвигів, згаданих у її блозі, були правдою, її аватар був принаймні п’ятдесятого рівня. Або й вище. Якщо в підземеллі дозволялися PvP-битви, то вона добряче надере мій зад десятого рівня.
ebooksa