Тягар пристрастей людських

Філіп здивовано глипнув на нього. Художник вимушено всміхнувся, але погляд його очей залишався похмурим та засмученим.

— Боляче дізнатися про свою посередність, коли вже занадто пізно. Характер від такого не покращується.

Промовивши останні слова, чоловік тихенько засміявся і швидко вийшов із кімнати.

Філіп машинально узяв дядьків лист. Його стурбував почерк містера Кері, адже зазвичай писала тітка Луїза. Останні три місяці вона хворіла, і племінник збирався навідатися до Англії, але жінка непокоїлася, що це завадить його навчанню, і відмовилася. Вона не хотіла завдавати зайвого клопоту і писала, що почекає до серпня й тоді, сподівається, Філіп зможе погостювати у них два чи три тижні. Якщо їй стане гірше, вона обов’язково дасть йому знати, бо не зможе померти, не побачившись востаннє з племінником. Якщо листа написав дядько, тітка, мабуть, була такою слабкою, що не могла більше тримати ручку. Філіп відкрив конверт. У листі було написано:

«Любий мій Філіпе!

З жалем повідомляю тобі, що твоя люба тітка покинула наш світ сьогодні рано-вранці. Вона померла несподівано, але не страждала. Її стан погіршився так швидко, що ми не встигли нікого по тебе відправити. Луїза була готова до смерті й перейшла до іншого світу з цілковитою упевненістю, що на неї чекає благословенне воскресіння, і смиренністю перед божественною волею Господа нашого Ісуса Христа. Твоїй тітці хотілося б, аби ти приїхав на похорон, і я вірю, що ти одразу так і зробиш. На моїх плечах тепер, звісно ж, опинився тягар турбот, і я страшенно засмучений. Вірю, що ти допоможеш мені в усьому.

Твій люблячий дядько,

Вільям Кері»

52

Наступного дня Філіп приїхав до Блекстейбла. Із дня материної смерті він не втрачав нікого з близьких родичів, тітчина смерть шокувала хлопця і наповнила його душу дивним страхом — він уперше задумався про власну смертність. Філіп навіть уявити не міг, як тепер житиме дядько Вільям — без вірної подруги, що сорок років любила його та піклувалася про нього. Він очікував побачити вікарія, розбитого горем, і боявся цієї зустрічі — знав, що жодне його слово не зможе втішити чоловіка, однак вигадав десяток доречних співчуттів.

Хлопець увійшов до будинку крізь бічні двері й попрямував до їдальні. Дядько Вільям читав газету.

— Твій потяг запізнився, — зауважив він, підіймаючи голову.

Філіп готувався до вияву почуттів, і таке ділове вітання приголомшило його. Пригнічений, але спокійний дядько простягнув йому газету.

— У «Блекстейбл Таймз» про неї написали чудову замітку, — сказав він.

Філіп машинально перечитав її.

— Хочеш піднятися нагору і подивитися на неї?

Хлопець кивнув і вони вдвох піднялися сходами. Оточена квітами тітка Луїза лежала посередині великого ліжка.

— Хочеш прочитати коротеньку молитву? — поцікавився вікарій.

Він уклякнув, а Філіп, зрозумівши, що дядько чекає того ж від нього, узяв із чоловіка приклад. Його непокоїла одна-єдина думка: яке марно прожите життя! За мить містер Кері кашлянув і підвівся. Він показав племінникові вінок біля ніг покійної.

— Це від нашого судді, — повідомив він низьким голосом, наче в церкві, але відчувалося, що священику так комфортно. — Гадаю, чай уже готовий.