— Я дивлюся її сьомий раз, — зізналася вона після першої дії, — і не проти подивитися ще сім.
Її страшенно цікавили жінки, що сиділи в партері. Вона показувала Філіпові тих, хто намалювався і вдягнув перуку.
— Ці люди з Вест-Енда просто жахливі, — оголосила дівчина. — У голові не вкладається, як вони можуть таке робити. — Мілдред торкнулася рукою свого волосся. — А у мене все своє, до останньої волосини.
Їй ніхто не сподобався, і про кого не заходила б мова, дівчина завжди казала щось огидне. Це непокоїло Філіпа. Він підозрював, що завтра в кафе вона розповість дівчатам, що ходила з ним на побачення і мало не померла від нудьги. Мілдред була йому не до душі, однак, невідому чому, йому хотілося бути поруч із нею. Дорогою додому Кері озвався:
— Сподіваюся, вам сподобалося.
— Ще й як.
— Не відмовитеся піти зі мною якось іще кудись?
— Я не проти.
Добитися інших слів від Мілдред не вдавалося, і від її байдужості Філіп втрачав глузд.
— Звучить так, наче вам байдуже, підете ви чи ні.
— Ой, якщо ви мене не покличете, покличе хтось інший. Охочих піти зі мною в театр вистачає.
Філіп мовчав. Вони прийшли на вокзал, і він підійшов до кас.
— У мене сезонний проїзний, — заспокоїла дівчина.
— Я хотів провести вас додому, якщо не заперечуєте. Уже досить пізно.
— Ой, я не проти, якщо вам так хочеться.
Кері узяв квитки до першого класу — для неї в один бік, а для себе зі зворотним.
— Ну, ви хоча б не скупий, що там не кажи, — похвалила Мілдред, коли він відчиняв двері купе.
Філіп не знав, зрадів чи засмутився, коли до них приєдналися інші пасажири, і розмову довелося припинити. Вони вийшли у Герн-Гілл, і він провів дівчину до рогу вулиці, на якій вона жила.
— Тут я з вами попрощаюся, — сказала Мілдред, простягаючи руку. — Не варто проводжати мене до дверей. Я добре знаю сусідів і не хочу, аби вони пліткували.
Вона побажала йому на добраніч і швидко пішла геть. Філіп бачив у темряві білу шаль. Він думав, що Мілдред обернеться, але вона цього не зробила. Побачивши, до якого будинку вона зайшла, він трохи почекав і підійшов, аби подивитися на нього ближче. Це був звичайний охайний будиночок із жовтої цегли, точнісінько такий самий, як усі інші будиночки на цій вулиці. Кері трохи постояв там, аж поки у вікні на другому поверсі не згасло світло, а потім повільно почовгав на станцію. Вечір минув невдало, і юнак почувався роздратованим, стривоженим і нещасним.