Філіп потягнувся за газетою.
— Ну й вибуховий ви, — сказала дівчина, помітивши цей рух. — Вас дуже легко образити.
Він усміхнувся і благально подивився на Мілдред.
— Зробите мені одну послугу?
— Дивлячись яку.
— Дозвольте мені провести вас увечері на вокзал.
— Я не проти.
Випивши чаю, Філіп повернувся до свого помешкання, але о восьмій, коли кафе зачинилося, вже чекав перед дверима.
— Ви справжній дивак, — сказала Мілдред, виходячи на вулицю. — Я вас не розумію.
— Не думав, що це так складно, — ображено озвався він.
— Хтось із дівчат бачив, що ви на мене чекаєте?
— Не знаю, і мені це байдуже.
— Знаєте, вони всі з вас кепкують. Кажуть, що ви втратили через мене голову.
— Наче вас це цікавить, — пробурмотів Кері.
— Ось ви знову сваритеся.
На станції Філіп купив квиток і сказав дівчині, що відвезе її додому.
— Схоже, ви не знаєте, як збавити час, — зауважила вона.
— Гадаю, я можу гаяти його так, як мені заманеться.
Здавалося, наче вони весь час балансують на межі сварки. Правду кажучи, Філіп ненавидів себе через те, що закохався у цю дівчину. Вона, вочевидь, весь час намагалася принизити його, і з кожною новою образою всередині у нього закипала злість. Утім, того вечора Мілдред була привітною та балакучою: вона розповіла хлопцю, що її батьки померли, і натякнула, що працює для власного задоволення, а не для того, щоб заробити собі на життя.
— Моїй тітці не подобається, що я найнялася на роботу. Вдома я й так маю все найкраще. Не хочу, аби ви думали, що я мушу працювати.